Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

— Не сумніваюся, — я сумнівався, але мені до того не було діла. — Я просто хочу знати, чи й справді сусіди можуть бачити, що робиться у вашій вітальні?

— Звісно, шо можуть, і я б їхню теж наскрізь бачила, аби там штор не було. Я собі в хату теж купила би, аби мала за шо. Коли казати про приватність, то ми там все’дно шо серед вулиці живемо. Мо’, я знайшла б якусь ряднину оонтам-он, — вона показала на сміттєві баки, ряд яких вишикувався під східною стіною складу, — але ж вигляд вона мала б паскудний.

— Сусіди, котрим вас видно, живуть у якому номері? Двадцять сім нуль чотири?

— Двадцять сім нуль шість. Там жив із сім’єю Слайдер Бернет, тіко вони виїхали зразу після Гелловіну. Він був підмінним клооуном на родео, можете в таке повірити? Хто б міг подумати, шо є й такі роботи? Там тепер якийсь чоловік живе на прізвище Газзард, з двійком дітей і своєю, я гадаю так, матір’ю. Розетта не грається з тими дітьми, каже, вони брудні. Це убійча новина, почути таке від моєї малої свинюшки. Стара бабця пробує забалакати, та в неї все виходить не-розбери-шо. В неї половина лиця не рухається. Не знаю, яка від неї йому поміч, коли вона ледь повзає отак. Якшо я така стану, нехай мене краще застрелять. Уфффф, холод собачий. — Вона помотала головою. — Скажу вам одно, довго вони тут не затримаються. Ніхто довго не затримується на цій ’седес-стрит. Сигаретка є? Треба мені кидати курити. Коли не маєш четвертака на чинарики, то вже мусиш напевне шурупати, шо геть краю дійшов.

— Я не курю.

Вона стенула плечима.

— Та шо за чорт. Я ж сама можу тепер купити, хіба ні? Я ж збіса тепер багата. Ви нежонатий, еге ж?

— Ні.

— Але дівчину таки маєте. Я чую парфум на цьому боці машини. Гарний запах.

Я не втримався від посмішки.

— Так, я маю дівчину.

— То й добре. А вона знає, шо ви никаєтеся після настання темряви по цей бік Форт-Ворта за якимсь чудернацьким ділом?

Я нічого не промовив, але іноді цього достатньо для відповіді.

— Не звертайте уваги. То вааші з нею справи. Я вже зігрілася, то й вертатиму взад. Якшо й завтра так дощитиме і холодно буде, як оце сьо’оні, просто не знаю, шо нам робити з Гаррі в кузові маминого пікапа. — Вона з усмішкою поглянула на мене. — Коли була мала, я думала, шо виросту і стану, як Кім Новак. А тепер Розетта, вона гадає, шо мусить замістити Дарлін[456] у «Мишкетирах». Здоровенькі-бля-були.

Вона вже взялася за ручку дверцят, але я промовив:

— Зачекайте.

Я почав ритися у кишенях, витягаючи всякий мотлох — «Рятувальні кружки»[457], серветки клінекс, коробку сірників, яку мені туди засунула Сейді, зауваження до тесту з англійської для одного з молодших учнів, які я збирався віддати йому перед різдвяними канікулами, — а тоді вручив їй свою ранчерську куртку: «Ось, тримайте».

— Я нізашо не візьму в вас це чортове пальто, — вона була явно шокована.

— Вдома я маю інше. — Я не мав іншого, але міг собі купити, чого не могла собі дозволити вона.

— Шо, питається, я скажу Гаррі? Шо знайшла його під сраним капустяним листом?