Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

Вона прикрила мені губи пальцями.

— Зачекай. Але я ніколи більше не дозволю жодному чоловіку класти до мене в постіль швабру. Ти мене розумієш?

Вона швиденько поцілувала те місце, де щойно були її пальці, і кинулась по доріжці до своїх дверей, нашукуючи дорогою ключі.

Ось так почався 1962 рік для чоловіка, котрий називав себе Джорджем Емберсоном.

Перший день нового року зайнявся ясним і холодним світанком, прогноз у «Вранішньому фермерському огляді» погрожував морозним туманом по низинах. Дві начинені жучками лампи були сховані в гаражі. Одну з них я поклав до машини і вирушив у Форт-Ворт. Гадаючи, що, якщо й нагодиться день, коли може вщухнути вбогий карнавал на задрипаній Мерседес-стрит, то це саме сьогодні. І я виявився правий. Там було тихо, як… авжеж, там було тихо, як у мавзолеї Трекерів, коли я затягував до нього труп Френка Даннінга. Перекинуті триколісні велосипеди й забуті ляльки валяються на лисих ділянках перед будинками. Якийсь гульвіса кинув біля свого ґанку більшу іграшку — монструозний старий «Меркурій»[461]. Двері машини так і залишилися відкритими навстіж. На немощеній ґрунтовій дорозі де-не-де валялися стрічки серпантину, а по рівчаках повно пивних бляшанок, переважно з-під «Самотньої зірки»[462].

Я кинув погляд на № 2706 і не побачив нікого, хто міг би дивитися з великого фасадного вікна, але Айві була права: звідти відкривалася чудова перспектива на вітальню буднику № 2703.

Машину я загнав на бетонні колії, що правили тут за під’їзну алею, немов мав повне право перебувати в колишньому домі нещасної родини Темплтонів. Дістав лампу і новенький ящичок з інструментами і підійшов до передніх дверей. Неприємна мить настала, коли відмовився обертатися ключ, але він був просто новим. Змочений слиною та трохи порозхитуваний в замку, він провернувся, і я увійшов досередини.

Там розміщувалось чотири кімнати, якщо враховувати ванну, видну крізь двері, що зависли прочинені на одній цілій завісі. Найбільшим приміщенням була поєднана з кухнею вітальня. А далі дві спальні. У більшій на ліжку не було матраца. Я згадав, як мені сказала тоді Айві: «Бу’е, як той субака, шо його везуть із собою у відпустку, нє?» Стіни у меншій спальні, де крізь ветхий тиньк прозирала дранка, Розетта «Крайолою»[463] помалювала фігурками дівчаток. На всіх зелені сарафанчики й великі чорні бутси. Всі з кінськими хвостиками на потилицях — непропорційно довгими, майже як їхні ноги, — і майже кожна з футбольним м’ячем. В одної з них на голові красувалася тіара Міс Америки, а на губах велика, намальована помадою, усмішка. У домі ще вчувався запах м’яса, яке смажила Айві для останнього тут обіду перед поверненням до Мозелла, де вона знову житиме з мамою, донькою-чортеням і чоловіком зі зламаною спиною.

Це тут у Марини й Лі мусить розпочатися американська фаза їхнього життя. Вони кохатимуться у більшій з двох спалень, і там же він її битиме. Там же після довгих робочих днів, після збирання вхідних дверей, Лі Освальд лежатиме без сну, дивуючись, чому, чорти його забирай, він ще й досі не став знаменитим? Хіба він не старається? Хіба він для цього не докладає наполегливих зусиль?

А у вітальні з її горбастою, хвилями, підлогою, покритою затоптаним, кольору зеленої жовчі килимом, Лі вперше зустрінеться з чоловіком, якому мені не слід довіряти, з тим, у котрому сконцентровано більшість (якщо не всі) сумнівів Ела щодо Освальда як самотнього стрільця. Цього чоловіка звуть Джордж де Мореншильд, і мені дуже сильно хотілося почути, про що балакатимуть вони з Освальдом.

У головному приміщенні, ближче до кухні, стояв старий стіл-бюро. У його шухлядах містилася безладна мішанка столових приборів і посуду. Відсунувши стіл від стіни, я побачив електричну розетку. Чудово. Я поставив лампу на стіл і підключив. Я розумів, що, перш ніж сюди в’їдуть Освальди, тут може якийсь час жити й хтось інший, але сумнівався, аби будь-кому, виїжджаючи звідси, захотілося прихопити з собою Похилу Пізанську Лампу. А якщо таке навіть трапиться, в гаражі я маю запасну.

Найтоншим з моїх буравчиків я просвердлив дірочку в стіні будинку, підсунув стіл на місце і випробував лампу. Вона працювала добре. Я спакував інструменти і покинув будинок, не забувши замкнути за собою двері. А тоді поїхав назад до Джоді.

Зателефонувала Сейді й запитала, чи не бажаю я приїхати до неї повечеряти. Нічого особливого, сир та холодне м’ясо, але на десерт є великий кекс, якщо мені його схочеться. Я поїхав. Десерт виявився, як завжди, чудовим, але щось було не так, як раніше. Бо Сейді мала рацію. В ліжку між нами лежала швабра. Як і той джимла, що його Розетта побачила на заднім сидінні моєї машини, вона була невидимою… проте існувала. Невидима чи ні, але вона відкидала тінь.

Часом чоловік і жінка, досягаючи певного роздоріжжя, вагаються перед ним, зволікаючи з вибором якогось з напрямків, розуміючи, що неправильний вибір означатиме кінець… і водночас розуміючи, що багато чого варте збереження. Саме це відбувалося у нас із Сейді тієї безжальної, сірої зими 1962 року. Ми так само раз чи два на тиждень вибиралися десь пообідати і так само вряди-годи в суботу їздили до «Кендлвудських Бунгало». Сейді насолоджувалася сексом, і він залишався однією з тих сил, що нас ще утримували разом.

Тричі ми разом чергували на танцювальних вечорах. Діджеєм завжди виступав Доналд Белінгем, і завжди рано чи пізно починали лунати прохання повторити наш лінді-гоп. Діти аплодували й свистіли, коли ми танцювали. І робилося це не просто з ґречності. Дехто з них почали й самі навчатися наших рухів.

Чи раділи ми? Звісно, бо імітація є найщирішим різновидом лестощів. Але ніколи нам уже не танцювалося так, як того, першого, разу, більше ніколи ми не рухалися так інтуїтивно бездоганно. Колишня грація Сейді розладналася. Раз вона не втрималася за мою руку на відльоті і, певне, розпласталася б на долівці, якби поряд не стояла пара дебелих футболістів з блискавичними реакціями. Сейді відбулася сміхом, але я помітив у її очах збентеження. І докір. Так, ніби винен я. Що в деякому сенсі так і було.

Нарив мусив зірватися. І це відбулося б значно раніше, якби не Джоді Джемборі. Воно притримало нас у недозрілості, надало шанс трішки позволікати, подумати перед тим, як прийняти те невідворотне рішення, приймати якого ніхто з нас не хотів.

У лютому з двома запитаннями до мене звернулася Еллен Докерті: перше, чи не передумав я, може, все-таки підпишу контракт на 1962–1963 навчальний рік, і друге — оскільки минулорічна вистава мала такий шалений успіх, то чи не хотів би я поставити нову? Я відмовився від обох пропозицій, і то не без болючого відчуття гіркоти.

— Якщо справа у вашій книзі, то ви маєте попереду ціле літо для роботи з нею, — умовляла мене вона.

— Цього недостатньо, — відповів я, хоча на той час мені вже було глибоко насрати на моє «Місце вбивства».