Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

Один з тих учителів на пенсії, котрі керують цим закладом.

Я вибрався з постелі і натягнув штани.

— Що трапилося, містере Йорріті?

— Маю для вас повідомлення, сер. Леді сказала, що це терміново.

Я відчинив двері. За ними стояв маленький чоловічок у витертому купальному халаті. Волосся зі сну стирчало сплутаною хмаркою навкруг його голови. В одній руці він тримав шматочок паперу.

— Яка леді?

— Еллен Докерті.

Я подякував йому за турботу і причинив двері. Розкривши записку, я почав читати.

З ванної вийшла Сейді, все ще стискаючи на собі простирадло. Очі мала розширені, налякані.

— Що там?

— Трапилася аварія, — сказав я. — Вінс Нолз за містом перекинув свій пікап. З ним були Майк Косло і Боббі Джилл. Майка викинуло чисто. Тільки рука зламана. У Боббі Джилл зле порізано обличчя, хоча в усьому іншому з нею все гаразд, пише Еллі.

— А Вінс?

Я згадав, як усі казали про його манеру їзди — ніби завтрашнього дня не існує. Тепер це стало дійсністю. Завтра для нього перестало існувати.

— Він загинув, Сейді.

Вона охнула:

— Такого не може бути! Йому ж лише вісімнадцять!

— Я знаю.

Випало простирадло з її ослаблих рук і вляглося навкруг її ступнів. Вона затулила долонями собі обличчя.

Виставу переробленої мною п’єси «Дванадцять сердитих чоловіків» було скасовано. Замість неї пішла «Смерть учня» в трьох актах: прощання в похоронному салоні, служба у методистській церкві Милосердя, відправа на цвинтарі Вест-Гілла. Цю жалобну виставу відвідало все місто або майже стільки людей, що це не становило різниці.

Батьки й заціпеніла мала сестричка Вінса, сидячи на складаних стільцях біля домовини, були зірками видовища. Коли я, з Сейді обіч мене, наблизився до них, місіс Нолз підвелася й обхопила мене руками. Я ледь не задихнувся в запахах парфуму «Білі плечі» й дезодоранту «Йодора»[452].