Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

— Ні. Я зверталася із заявами до дюжини різних шкіл, а відповіді отримувала на абонентську поштову скриньку. Я таїлася, я почувалася, мов жінка, яка має побічну інтрижку. І саме так до мене й поставилися мої рідні мати з батьком, коли вони дізналися. Батько, той трішечки попустився — гадаю, він підозрював, наскільки там все було погано, хоча, звісно, не бажав чути ніяких подробиць, — але моя мати? Аж ніяк. Вона озлилася на мене. Їй довелося почати ходити до іншої церкви, покинути дамське товариство «Бджілки-швачки». Бо вона не може більше тримати високо голову, так вона каже.

В якомусь сенсі це здалося мені не менш жорстоким і божевільним за ту швабру, але я нічого не сказав. Мене цікавив інший аспект у цій справі більше, аніж звичайні для півдня батьки Сейді.

— Клейтон не розповів їм, що ти від нього пішла? Я правильно зрозумів? Ні разу не спробував з ними побачитися?

— Авжеж. Моя мати поставилася до цього з розумінням, звісно, — зазвичай лише злегка тягуча південна вимова Сейді раптом стала драглистою. — «Ти просто осоромила бідного хлопчика так сильно, що він не бажає розповідати про це нікому». — Далі вона вже продовжувала без акценту. — Я аніскільки не перебільшую. Вона розуміє сором, вона розуміє скритність. У цих двох аспектах моя мама і Джонні перебувають у цілковитій гармонії. Це на ній він мусив би одружитися. — Розсміялася Сейді дещо істерично. — Мамі, либонь, шалено подобалася б та чортова швабра.

— І відтак від нього ані слівця? Жодної поштової картки, типу: «Агов, Сейді, давай зв’яжемо знову розплетені кінці, налагодимо наше спільне життя»?

— Як таке можливе? Він не знає, де я, і я певна, це його не цікавить.

— А є що-небудь, чого б ти від нього бажала? Бо я певен, що адвокат…

Вона поцілувала мене.

— Єдине, чого я бажаю, зараз тут, зі мною у ліжку.

Я відкинув простирадло нам до щиколоток.

— Продивися на мене, Сейді. Це дозволено вільно.

Вона подивилася. А потім торкнулася.

Потім я задрімав. Неглибоко — бо так само чув вітер і ту одну деренчливу шибку, — але занурився достатньо для сновидіння. Ми з Сейді були в порожньому домі. Голі. Щось вовтузилося нагорі, над нами — видавало неприємне гупання. Можливо, воно бігало, але здавалося, ніби там надто багато ніг. Я не відчував сорому через те, що нас хтось побачить без одягу. Я відчував страх. Написані вуглиною на облупленому тиньку однієї стіни там були такі слова: СКОРО Я ВБ’Ю ПРЕЗИДЕНТА. Трохи нижче хтось додав: СКОРШЕ БО ВІН ПОВЕН ФОРОБИ. Кутастими літерами, намальованими темною губною помадою. А може, то була кров.

Гуп, бух, гуп.

Нагорі, над нами.

— Мені здається, там Френк Даннінг, — шепнув я Сейді. І стиснув її руку. Рука була дуже холодною. Відчуття, ніби стискаю руку мертвої людини. Жінки, замордованої на смерть кувалдою, можливо.

Сейді помотала головою. Вона дивилася на стелю, губи в неї тремтіли.

Гуп, бух, гуп.

Згори осипалося вапняне порохно.

— Тоді там Джон Клейтон, — прошепотів я.