Плесо

Не сталося.

Дещо пізніше помітила, що яскрава біла денна імла почала млявитися у суцільну сірість. Ще ніколи сніг не валив так щільно і сильно. Ноги досі трощили крижану кірку, але тепер прямувала десятисантиметровим шаром нового снігу. Подивилася на годинник — він зупинився. Стелла усвідомила, що, швидше за все, уранці вперше за двадцять чи тридцять років забула його завести. Чи то її годинник зупинився назавжди? Годинник належав матері, двічі з Олденом відправляла його до Ракун-Геда, де містер Дості спершу захоплено розглядав, а потім чистив. Принаймні її годинник вже бував на материку.

Уперше стара впала хвилин через п’ятнадцять після того, як помітила, що день почав сірішати. На мить вона залишилася навколішках, міркуючи про те, що так просто зостатися тут, згорнутися клубочком, прислухатися до музики вітру, але ж потім рішучість, завдяки якій вона вже стільки подолала, знов узяла гору — Стелла, стиснувши зуби, підвелася. Підвелася, дивлячись просто перед собою, бажаючи, щоб її очі побачили… проте її очі не бачили нічого.

Невдовзі сутінки.

Зрозуміло, вона пішла в інший бік. Десь зісковзнула зі шляху, в той чи інший бік. У іншому разі вже мала дістатися материка. Проте вона не вірила, що зайшла надто далеко не в тому напрямку, що рухається паралельно материку або навіть повертається назад у напрямку Готу. Внутрішній компас в голові шепотів Стеллі, що вона дещо захопилася та взяла ліворуч. Вірила, що досі наближається до материка, але навскоси — помилка, що дорого їй коштуватиме.

Цей самий компас наказував повертати праворуч, але не послухалася. Натомість і далі просувалася вперед, проте кинула вдавати, що кульгає. Здригнулася від приступу кашлю, сплюнула яскраво-червоний згусток у сніг.

Десять хвилин по тому (сірість тепер поглибшала, і вона опинилась у таємничих сутінках бурхливої снігової бурі) стара знову впала, спробувала підвестися, спочатку марно, врешті таки спромоглася встати. Похитуючись, стояла в снігу, ледве тримаючись на ногах через завірюху. Хвилями накочувала слабкість, від якої Стелла почувалася або надто важкою, або надто невагомою.

Найімовірніше, у неї у вухах завивав не лише вітер, але саме вітру кінець кінцем вдалося-таки зірвати Олденів капелюх з голови. Вона зробила спробу його схопити, але вітер легко закружляв капелюх якнайдалі від Стелли — лише на мить побачила його: жваво підстрибував у сірих сутінках — жовтогаряча пляма. Ось вона застрягла у снігу, перекотилася, знову здійнялася у повітря, зникла. Тепер волосся вільно розліталося над головою.

— Не переймайся, Стелло, — заспокоїв Вілл. — Одягнеш мого капелюха.

Вона охнула, стала озиратися у білому безкраї. Мимоволі притиснула руки в рукавичках до грудей, відчула, як серце шкребуть гострі нігті.

Вона не бачила нічого, окрім снігової завіси, що повсякчас рухалася, — і раптом із цього сірого вечірнього жерла, крізь яке вітер волав, ніби диявол у сніговий тунель, вийшов її чоловік. Спочатку він був лише кольорами, що рухалися в снігу: червоним, чорним, темно-зеленим та світло-зеленим, а потім ці кольори перетворилися на фланелеву куртку з комірцем, фланелеві штани та зелені чоботи. Він простягнув їй власного капелюха жестом, який здавався до безглуздя вишуканим, у цього чоловіка було Біллове обличчя, ще без жодних ознак раку, який зрештою і забрав його (невже саме цього й жахалася? Що до неї наблизиться ця змарніла тінь власного чоловіка? Кістлява істота, яка більше нагадує в’язня концентраційного табору, з натягнутою та лискучою шкірою на вилицях, запалими очима?), і відчула полегшення.

— Білле! Це справді ти?

— Певна річ.

— Білле, — знову промовила вона й зробила крок назустріч чоловікові. Ноги не слухалися, Стеллі здалося, що впаде, впаде просто крізь нього — зрештою, він був лише привидом — але він підхопив дружину такими ж міцними та впевненими руками, як ті, на які підхопив її, щоб перенести через поріг будинку, де всі останні роки вони мешкали лише з Олденом. Чоловік не дозволив упасти, а вже за мить їй на голову натягнули капелюха.

— Це справді ти? — знову перепитала, вдивляючись йому в обличчя, у «гусячі лапки» навколо очей, які не поглибшали з роками, на сніг, що лежав на плечах мисливської картатої куртки, на блискуче каштанове волосся.

— Це я, — відповів. — Усі ми.

Став півобертом, і вона побачила, як зі снігу, який вітер кружляв над Плесом, що сутеніло, виходять інші. У Стелли з вуст зірвався крик, частково від радості, частково від жаху, коли побачила Маделіну Стоддард, матір Гетті, в блакитній сукні, яку вітер надимав, мов дзвін, а за руку вона тримала татуся Гетті, не скелета, прах якого лежить десь на дні поряд з «Дансером», а молодого та здорового. А ще, за спинами цих двох…

— Анабель! — зраділа вона. — Анабель Фрейн, це ти?

Так, то була саме Анабель, навіть у цьому сніговому мороці Стелла впізнала жовту сукню, яку Анабель вдягала на Стеллине весілля, і, поки стара відчайдушно діставалася померлої подруги, міцно тримаючи Білла за руку, їй здалося, що вона відчуває аромат троянд.

— Анабель!