Плесо

— Усе, що будь-коли було мені потрібно, чи то все, що коли-небудь бажала, було тут, — зізналася б їм. — У нас тут було радіо, а тепер навіть є телебачення — усе, що мені потрібно від світу поза Плесом. Щороку — город. А лангусти? Завжди на печі був казанок з тушкованими лангустами, і ми потім ховали цей казанок за дверима комори, коли навідувався священик, щоб не угледів, що смакуємо «супом бідняків».

— Я бачила й гарну погоду, й погану, навіть якщо бували часи, коли гадала: як почуваєшся, коли, натомість щоб замовляти з каталогів, насправді відвідуєш велику крамницю «Сирз», або завітаєш до одного з тих ринків Що, які я бачила по телебаченню, натомість щоб відвідувати місцеву крамницю або послати Олдена по той бік за чимось особливим, на кшталт різдвяного каплуна або шинки на Великдень… Чи то якби колись забажала, хоча б лише один раз, постояти на Конгресс-стрит в Портленді, подивитися на всіх тих людей у машинах та перехожих на тротуарах, де з одного погляду бачиш набагато більше людей, ніжу ці дні на острові… Якби я колись забажала всі ці речі, то і Плесо воліла б перетнути. І нічого в цьому дивного немає. Річ не в тім, що я якась особлива або навіть надто ексцентрична жінка для свого віку. Колись мама казала: «Усі суперечності в світі — між працею та бажанням», і я всім серцем у це вірю. Ліпше борознити глибше, ніж ширше.

— Це мій дім, і я його люблю.

Якось у середині березня, коли біле небо низько висіло над землею, мов утрата пам’яті, Стелла Фландерс останній раз сиділа на кухні, останній раз шнурувала чоботи на своїх худорлявих литках, останній раз закуталася в яскраво-червоний шарф (Гетті подарувала на Різдво три роки тому). Під сукню вона вдягнула комплект довгої білизни Олдена: кальсони майже сягали висохлих, обвислих грудей, а сорочка довжиною ледь не до колін.

Назовні знову здійнявся вітер, по радіо передали, що по обіді очікується сніг. Стелла вдягла куртку та рукавички, а щоб було тепліше — поверх власних натягнула ще й рукавички Олдена.

Її син вже одужав, і сьогодні зранку вони з Гарлі Бладом навішували ще одні двері для Міссі Бові, яка саме народила дівчинку. Стелла вже бачила малятко — бідолашна сирітка була копією батька.

Стелла на мить спіткнулася біля вікна, подивилася на Плесо — Білл був саме там, де й сподівалася побачити: стояв на півшляху між островом та Ракун-Гедом, стовбичив саме на Плесі, зовсім як Ісус на воді, кивав їй, жестом ніби даючи зрозуміти: вона спізнилася, якщо в цьому житті мала намір ступити на материк.

— Якщо твоя воля, Білле, — роздратовано промовила, порушуючи тишу. — Богу відомо, я не маю бажання.

Але вітер доніс інші слова. Що вона воліє. Сама бажає здійснити цю подорож. Стелла болісно пережила цю зиму: її артрит, який час від часу турбував, цієї зими повернувся з подвійною силою, від чого суглоби на пальцях та в колінах чи то палали вогнем, чи то були холодними, мов лід. Вона стала погано бачити на одне, до того ж більмасте, око (нещодавно Сара зізналася — трохи ніяковіючи — що це запалення з’явилося ще відтоді, коли Стеллі виповнилося років шістдесят, а тепер, здавалося, це більмо стрімко росло). І найгірше — повернувся проникливий, різкий біль у шлунку: вже два дні поспіль вона прокидалася о п’ятій ранку, ледь тримаючись на ногах шкандибала надзвичайно зимною підлогою до ванної кімнати, де харкала в унітаз яскраво-червоною кров’ю. Цього ранку вона знову харкала кров’ю, від чого у роті залишився до здригання огидний мідний присмак.

Різь у шлунку з’являлася та зникала останні п’ять років, іноді ледь помітна, іноді більш пекуча, і вона майже від самого початку знала, що це, напевно, рак. Ця хвороба забрала і її матір, і тата, і дідуся — маминого тата. Жоден з них не дожив до сімдесяти років, то вона припускала, що побила всі рекорди страховиків, які нотували у тесляра.

— Ти ж їси, як коняка, — з посмішкою казав Олден невдовзі після того, як розпочався біль і вона вперше побачила кров, коли вранці випорожнила кишківник. — Невже тобі не відомо, що такі пристаркуваті дивачки, як ти, мають голодувати?

— Облиш! Або отримаєш на горіхи! — відповіла вона, замахуючись на свого сивого сина, який вдав, що щулився від страху та ухилявся від удару, благаючи:

— Матусю, тільки не бий! Забираю свої слова назад!

Так, вона їла від пуза, але не через нестримне бажання, а через те, що вірила (як і багато хто з її покоління): якщо як слід годувати рак, він дасть тобі спокій. Можливо, це навіть спрацювало, принаймні на деякий час; кров під час випорожнення часом з’являлася, часом зникала, і навіть були достатньо тривалі періоди, коли крові не було взагалі. Олден вже звик до того, що вона накладала собі другу порцію (і навіть третю, коли біль був особливо нестерпний), але анітрохи не гладшала.

Тепер здавалося, що рак, врешті, переріс в те, що жаб’яки-французи називають pièce de résistance — основну страву.

Вона вийшла з будинку, побачила капелюх Олдена, той самий з вухами, підбитими хутром. Капелюх висів на вішаку в сінях. Стелла натягнула капелюха ледь не по самі кудлаті сиві брови, потім озирнулася востаннє: пересвідчитися, що нічого не забула. Піч ледь-ледь жевріла, Олден знову залишив заслінку прочиненою — повсякчас робила йому зауваження, але синові так ніколи й не вдавалося зробити як годиться.

— Олдене, коли мене не буде поруч, ти за зиму спалиш надмір дрів, — пробурмотіла вона та відчинила піч. Зазирнула всередину, важко, збентежено зітхнула. Стелла зачинила заслінку, тремтливими пальцями відрегулювала тягу. На мить — лише на одну мить — вона побачила у вугіллі свою давню подружку Анабель Фрейн. Побачила, мов живу, навіть родимку на щоці розгледіла.

Невже Анабель їй підморгнула?

Стелла поміркувала над тим, щоб залишити Олдену записку, в якій пояснити, куди пішла, але вирішила, що Олден, напевно, і сам все зрозуміє. Тільки, як йому притаманно, не одразу.

І все ж в уяві вона писала: «З першого дня зими я почала бачити твого батька, він запевняє, що помирати не так вже й страшно; принаймні я так вважаю…» — Стелла зробила крок у білий день.