Плесо

Порив вітру ледь не збив її з ніг, і довелося глибше натягувати капелюх Олдена, щоб вітер не поцупив його задля розваги та не відніс геть. Мороз, здавалося, знайшов кожну щілину в її одязі та протиснувся Стеллі всередину — вологий, холодний березень, що погрожує мокрим снігом.

Стара почала спускатися пагорбом у напрямку затоки, обережно крокуючи попелом та шлаками, які розкидав Джордж Динсмор. Колись Джордж працював на снігоочиснику у селищі Ракун-Гед, але під час великої негоди в 1977 році він напився дешевого віскі та збив снігоочисником не один, не два, а цілих три стовпи лінії електропередач. І селище п’ять днів залишалося без світла. Стелла пам’ятає ті дивні відчуття: дивишся по той бік Плеса й бачиш лише темряву. Люди вже звикли бачити це невеличке, сміливе гніздечко світла. Тепер Джордж працював на острові, відтоді жодних снігоочисників, щоб лиха не накоїв.

Коли Стелла проходила повз домівку Рассела Бові, побачила біля вікна бліду, як стіна, Міссі. Стара помахала жінці. Міссі привітно помахала у відповідь.

Вона б розповіла їм:

— На острові ми завжди самі про себе дбали. Колись у Герда Генріда лопнула судина в легенях, ми ціле літо голодували — заощаджували на їжі, щоб назбирати йому грошей на операцію в Бостоні — Герд, дякувати Богові, вижив. А коли Джордж Динсмор збив ті стовпи, а компанія «Гідро» наклала арешт на його будинок, було зрозуміло, що «Гідро» воліє отримати компенсацію, а Джордж заробляє достатньо, щоб купувати цигарки та випивку… чом би ні? Наприкінці робочого дня він більше ні для чого не годився, однак, коли був на зміні — працював, як ломова коняка. Той єдиний раз потрапив у халепу через те, що була ніч, а ночами Джордж завжди напивався. Принаймні батько не дозволив синові померти з голоду — прогодував. А тепер Міссі Бові лишилася сама зі ще однією дитиною. Найімовірніше, залишиться на острові, буде отримувати соціальну допомогу, проте цього, мабуть, буде замало, тож їй неодмінно допоможуть у скруті. А можливо, поїде, але, якщо вирішить залишитися — не голодуватиме… І слухайте сюди, Лоно та Геле: якщо вона залишиться на острові, зможе зберегти цей маленький світ, де з одного боку невеличке Плесо, а з іншого — велетенський Потойбік. Саме те зберегти, що надто легко втратити у штовханині та пустих балачках Льюїстона, чи смажених пиріжках Портленда, чи то за чаркою у «Нешвілл Норт» у Бенгорі. Я вже надто стара, щоб говорити натяками, що саме можна втратити: спосіб існування та спосіб життя — почуття.

Тож вони по-іншому подивилися б на власне життя, але не могла їм цього сказати. Діти б не зрозуміли, навіть Лу з Девідом, хоча Джейн знала правду. У Нормана та Етті Вілсон народилося немовля-даун, у дитини стопи були увігнуті всередину, лиса голова — вся бугрувата, пальці зчеплені разом, ніби вона надто довго та надто глибоко спала, доки плавала у внутрішньоутробному Плесі; дитину охрестив преподобний Маккрекен, а день потому завітала Мері Додж, яка вже на той час прийняла сотню немовлят, Норман повів Етті до підніжжя пагорба, подивитися новий човен Френка Чайлда, й попри те, що жінка ледь могла ворушитися, заперечувати та скаржитися чоловікові не стала. Однак на порозі зупинилася, озирнулася на Мері Додж, яка спокійно собі сиділа в’язала біля колиски дауна. Мері підвела очі, їхні погляди зустрілися, Етті розридалася.

— Ходімо, — квапив пригнічений Норман. — Ходімо, Етті, ходімо. — А коли через годину повернулися — дитина вже була мертвою, той самий синдром раптової дитячої смерті. Дякувати Богові, немовля було позбавлене страждань. А багато років до цього, ще до війни, під час Великої депресії до трьох дівчаток, які поверталися додому зі школи, настирливо чіплялися. Про розтління неповнолітніх, принаймні, не йшлося: ніяких тобі слідів насильства, проте всі три розповідали про якогось чоловіка, який пропонував показати малечі колоду карт, де на кожній карті інша порода собаки. Він обіцяв продемонструвати дівчаткам цю дивовижну колоду карт, якщо ті погодяться піти з ним до чагарників, а вже опинившись там, цей чоловік сказав: «Але спершу ви повинні торкнутися цього». Серед тих трьох дівчаток була Ґерт Саймс, яку в 1978 році було визнано вчителькою року в штаті Мейн через її плідну працю у Брансвік-Гай. І маленька Ґерт, якій тоді виповнилося лише п’ять, розповіла батькові, що в того чоловіка бракувало кількох пальців на руці. Одна з подружок теж погодилась із цим свідченням. Третя нічого не пригадала. Стелла згадує, як одного дня, що провіщав грозу, Олден кудись попрямував, нічого не пояснивши матері, хоча вона запитувала. У вікно жінка бачила, як її син у кінці стежини зустрівся з Буллом Саймсом, а потім до них приєднався Фредді Динсмор, а вже біля самої затоки вона побачила власного чоловіка, якого зранку, як зазвичай, послала рибалити. Під пахвою тримав судки з обідом. До них приєдналися ще чоловіки, а коли врешті кудись попрямували, вона нарахувала одинадцять душ. Серед них був і попередник преподобного Маккрекена. Того ж вечора біля підніжжя гори Слайдерс-Пойнт, саме там, де скелі стирчали з води, ніби ікла дракона, що потонув з роззявленою пащею, було знайдено чоловіка на ім’я Деніелс. Цього Деніелса найняв Великий Джордж Гейвлок, щоб чолов’яга допоміг йому перекласти нові опори в будинку та встановити новий двигун на вантажівку «Model А». Він сам був з Нью-Гемпшира, язикатий, деінде знаходив собі роботу, коли з ремонтом у Гейвлока було закінчено… а ще у церкві намагався співати! Казали, що, вочевидь, Деніелс видерся на Слайдерс-Пойнт, підсковзнувся й полетів униз. Зламав собі шию та розбив голову. Оскільки про його рідних нічого відомо не було, небіжчика поховали на острові, а попередник преподобного Маккрекена навіть панегірик промовив на кладовищі, запевнив, що цей Деніелс не цурався важкої праці, завжди ставав у пригоді, навіть попри те, що на правиці в нього бракувало двох пальців. А потім зачитав благословення, і всі присутні на відспівуванні повернулися до ратуші, де пили пунш «За-Рекс» та смакували бутерброди з вершковим сиром, і Стелла ніколи не запитувала ані чоловіка, ані сина, де вони були в той самий день, коли Деніелс впав зі Слайдерс-Пойнт.

— Діточки, — сказала б вона онукам, — ми завжди самі про себе дбали. Мали дбати, оскільки на той час дістатися по той бік Плеса було набагато важче. А коли ревів вітер, скаженіло Плесо та рано сутеніло… ми почувалися такими крихітними — не більше за порошинки в руці Господа. Тож для нас було природно підставляти одне одному плече, міцно триматися за руки.

Ми міцно трималися заруки, навіть якщо часом у нас виникали запитання: навіщо? Чи існує взагалі любов? Лише тому, що довгими зимовими ночами чули тільки завивання вітру та біснування води і боялися.

Стелла дісталася затоки. Подивилася праворуч, ліворуч, сукня прапором майоріла під морозним вітром. Якщо б вона когось зустріла, попрямувала б далі, випробувала б долю на розкиданих скелях, навіть попри те, що вкриті крижаною кіркою. Але на березі не було ані душі, тож Стелла пішла вздовж пірса, вздовж старої будівлі, де Саймс тримав човен. Дісталася кінця, на мить там затрималася, підвела голову догори, завдяки підбитим хутром вухам Олденового капелюха завивання вітру дещо приглушалися.

Білл був там, кликав до себе. За його спиною, по той бік Плеса, вона бачила на Ракун-Геді кальвіністську церкву, шпиль якої ледь не зливався з білим небом.

Стелла з невдоволеним бурмотінням сіла на край пірса, потім зробила крок на снігову кірку. Її чоботи трохи занурилися в сніг, але не надто сильно. Вона знову глибше натягнула капелюх Олдена — як уже вітру кортить зірвати його з голови! — і почала рухатися до Білла. Одного разу їй здалося, що вона озирнеться назад, але ж не озирнулася. Не вірила, що серце витримає.

Вона йшла, чоботи занурювались у замерзлий сніг, стара прислухалася до ледь чутного хрусту, коли сніг просідав під вагою тіла. Попереду був Білл, тепер він трохи віддалився, але й далі кивав. Стелла кашлянула, сплюнула кров на білий сніг, що припорошив лід. По обидва боки простягнулося Плесо, і жінка вперше в житті без бінокля Олдена змогла прочитати: «Човни та наживки від Стентона». Вона бачила, як головною вулицею взад і вперед пересуваються машини, і відверто дивувалася: «Вони можуть дістатися, куди забажають… до самого Портленда… Бостона… Нью-Йорка. Тільки-но уяви!» І Стеллі майже це вдалося: вона майже уявляла безкрає шосе, що все стелиться та стелиться, і межі світу стають все ширше й ширше.

Перед очима закружляла сніжинка. Потім ще одна. І ще. Невдовзі запорошив сніг, стара йшла прекрасним яскраво-білим, сипучим світом; крізь серпанкову завісу, що часом майже зникала, бачила Ракун-Гед. Підвела руки, щоб знову глибше натягнути капелюха Олдена — вічі запорошило снігом з козирка. Вихор здіймав сніг, що тільки-но випав, являючи імлисті форми, в одній з яких Стелла впізнала Карла Абершема, який потонув разом з чоловіком Гетті Стоддард на «Дансері».

Однак невдовзі весь блиск почав згасати, коли сніг повалив щільніше. Головна вулиця селища все тьмяніла, ставала невиразною, доки врешті не зникла. Останнім зник яскравий жовто-чорний напис «Човни та наживки від Стентона» — у цьому закладі також можна було придбати мастило для двигуна, липучку від комах, італійські сендвічі та пиво «Бадвайзер».

І тут Стелла увійшла у світ, який взагалі позбувся кольору — залишився лише сіро-білий примарний сніг. Подумала: «Зовсім як Ісус-що-йде-по-воді», і врешті вона озирнулася, але тепер зник і острів. Бачила власні сліди, які замітало снігом, допоки лишалися лише відбитки підборів… а потім нічого. Узагалі.

Стелла подумала: «Ніби білилом затерли. Стелло, ти маєш бути обережною, інакше ніколи не дістанешся материка. Так і будеш рухатися колом, доки не виснажишся та не замерзнеш до смерті».

Вона пригадала, як Білл колись вчив її, що робити у випадку, коли загубилася в лісі: маєш вдати, що кульгаєш на ногу з того боку, що й рука, якою пишеш та тримаєш виделку. У іншому разі ця «ведуча» нога почне тобою керувати, тож рухатимешся колом, навіть того не усвідомлюючи, допоки не натрапиш на власний слід. Стелла навіть не уявляла, що може дозволити, щоб таке скоїлося з нею. По радіо на сьогодні передавали сніг, і ввечері, і завтра, а коли така завірюха, вона навіть не знатиме, чи натрапила на свій слід — вітер та свіжий сніг замете його ще до того, як до нього повернеться.

Руки почали відмерзати попри дві пари рукавичок, і вже певний час вона не відчувала ніг. Деякою мірою це майже принесло полегшення: через втрату чутливості принаймні стулив пельку її галасливий артрит.

Стелла почала кульгати, більше налягаючи на ліву ногу. Артрит в коліні не дрімав, і невдовзі біль вже кричав до неї. Сиве волосся рвалося назад. Губи міцно притиснуті до зубів (в неї досі залишилися свої зуби, майже всі, за винятком чотирьох), дивилася вперед, очікуючи, коли з білої імли, що летить, матеріалізується жовто-чорний напис.