Плесо

— Здається, у мене й досі залишився синець на сідниці, після того як у п’ятдесят третьому він напередодні нового року щосили ущипнув мене. А до чого тут Булл?

— Того року Саймс із моїм чоловіком перетнули Плесо, — пояснила Стелла. — У лютому 1938 року. Причепили лижі та попрямували до Ракун-Геда, до таверни Доррит, хильнули віскі й повернулися додому. Вони й мене запрошували із собою. Немов два хлопчаки, які пішли кататися на санчатах.

Співрозмовниці дивилися на Стеллу, зворушені таким дивом. Навіть Віра витріщалася на стару, широко розплющивши очі, хоча вона, безперечно, чула вже цю історію раніше. Якщо вірити пліткам, Віра з Буллом навіть одного разу кохалися, однак, дивлячись зараз на неї, важко уявити, що колись була молодою та здатною на подібні витівки.

— І ти не пішла? — здивувалася Сара, певно, уявляючи собі, як дістається по той бік Плеса, такого білого, що майже здається голубим у променях холодного зимового сонця, як мерехтить кришталевий сніг… ось і материк стає все ближче, а сама простує, так, простує водяною гладдю океану, майже як Ісус-що-йде-по-воді… і лише раз в житті покидає острів пішки…

— Ні, — відповіла Стелла. Раптом вона пожалкувала, що не принесла власного в’язання. — Я з ними не пішла.

— Але чому? — ледь не обурювалася Гетті.

— То був день прання, — майже відрізала Стелла, і раптом Міссі Бові, вдова Рассела, вибухнула голосним плачем. Стелла озирнулася й побачила Білла Фландерса в картатій червоно-чорній куртці, кашкет набакир, димить цигаркою «Герберт Тарейтон», а іншу сховав за вухо — викурити пізніше. Стелла відчула, як серце підстрибнуло в грудях і ледь не задушило її.

Вона щось пробурмотіла, але в ту саму мить у печі, мов постріл з рушниці, тріснуло поліно — тож жодна з присутніх дам не почула її слів.

— Бідолашний, — мало не воркувала Сара.

— Гідний кінець такого нікчеми, — пробурчала Гетті. Вона підшукувала жорстокі слова правди про покійного Рассела Бові й дібрала їх. — Цей чолов’яга був ледь не бурлакою. Вона щаслива, що позбулася такого тягаря.

Стелла майже не чула їхньої суперечки. Поряд сидів Білл, зовсім близько до преподобного Маккрекена — він міг би скубнути його за ніс, якщо б виникло бажання; на вигляд Біллу було не більше сорока, навколо очей, які з роками глибоко запали, ледь помітні «гусячі лапки». Вдягнений у фланелеві штани та ґумові чоботи, поверх яких акуратно вивернуті сірі вовняні шкарпетки.

— Ми чекаємо на тебе, Стелло, — промовив. — Коли ти опинишся по той бік Плеса та побачиш материк. Цієї зими навіть лижі не знадобляться.

Тільки-но він сидів поряд з іншими у ратуші, цей клятий велетень Біллі, аж раптом вибухнула ще одна гілка в печі — і він зник. А преподобний Маккрекен і далі втішав Міссі Бові, ніби нічого й не сталося.

Того ж вечора Віра зателефонувала Енні Філліпс і під час розмови мимохідь зазначила, що Стелла Фландерс мала кепський вигляд, щось із старенькою негаразд.

— Олдену доведеться кинути роботу, щоб вивезти її на материк, у разі якщо вона захворіє, — сказала Енні. Їй подобався Олден: власний син Тобі запевнив, що чоловік міцнішого за пиво навіть до рота не бере. Сама Енні була дуже стримана щодо алкоголю.

— Її звідси можна вивезти лише у комі, — Віра промовила останнє слово у місцевий спосіб: коумі. — Коли Стелла каже «до мене» — Олден стає поруч, мов вірний пес. Розумієш, Олден не надто кмітливий. Стелла керує ним, як заманеться.

— Невже? — здивувалася Енні.

І тут у слухавці щось заскреготіло, Віра ще якусь мить чула Енні Філліпс — слів не розібрати, лише звуки голосу на тлі перешкод на лінії — а потім тиша. Вітер подужчав, й телефонні лінії обірвалися, можливо, опинилися в ставку Ґодліна або їх пошкодили біля затоки Борроу, саме в затоці рибалки заходили у Плесо в Гумових чоботях. Можливо, кабель обірвали з іншого боку, на Ракун-Геді… а дехто міг би навіть припустити (лише частково жартома), що Рассел Бові простягнув холодну руку та обірвав кабель задля розваги.

А всього за двісті метрів під барвистою стьобаною ковдрою лежала Стелла Фландерс та прислухалася до хропіння (яке важко було б назвати музикою) Олдена в сусідній кімнаті. Вона прислухалася до рулад, що виводив син, щоб не потрібно було прислухатися до вітру… проте все одно чула його, так… вітер, що дмухав над закрижанілим безкраєм Плеса — майже двома кілометрами води, яку зараз вкрила крига, крига, під якою лишилися лангусти, морські окуні й, можливо, тіло Рассела Бові, який сукав ногами та руками. Того самого Рассела Бові, який колись кожного квітня приїздив зі своїм стареньким культиватором «Роджерс» та порав її город.

«А хто ж цієї весни оратиме землю?» — розмірковувала вона, згорнувшись у клубочок під своєю барвистою ковдрою. І, немов мріючи вві сні, сама ж до себе зверталася: «Кохаєш?» Від чергового пориву вітру задеренчали віконні шибки. Здавалося, що звертаються до Стелли, але вона відвернулася від їхніх слів. І не заплакала.