Розділ «Число мудреця»

— Ти віриш цій курві, що я збоченець? — чоловік сидів непорушно. — Віриш, що в неї зі мною нічого не було? Хочеш, аби я довів тобі, що звивалася піді мною, як сучка? Скажу тобі, що вона найдужче любить у ліжку, і тоді сам зрозумієш,, чи я брешу, чи кажу правду! Вона любить, коли їй упихають...

Попельський підвівся й схопив Буйка за ріденькі кучері, які росли обабіч його чола. Смикнув математиком так сильно, що замалим не підняв його в повітрі, притягнув до письмового столу, а тоді гепнув обличчям об гладеньку поверхню.

Між пальцями залишилися окремі видерті волосини. Підійшов до раковини й вимив руки під краном, а Буйко продовжував лежати обличчям на столі й тихо стогнав, схопившись обіруч за голову. Струмочок крові з його розбитого носа наближався до аркушів і розкритої Біблії.

Попельський відсунув книгу, а три магічні квадрати поклав до конверта, знайденого в шухляді. Зробив це обережно, щоб не затерти відбитків пальців злочинця. Тоді надяг сорочку на поранену спину.

— Ходімо! — мовив, застібаючи ґудзики. — Краще надягни штани й холоші заправ у шкарпетки. Неприємно, коли таргани й павуки лоскочуть лапками голу шкіру.

— Такі самісінькі магічні квадрати Лії Кох і Люби Байдикової є ще в декого, не лише в мене, — Буйко зітхнув, втягуючи кров, що скапувала з носа. — Він теж математик. Ото справжній збоченець! Я вчився з ним разом у Казані...

— Щось я вас не пригадую, — буркнув граф Юзеф Бекерський. — Алє, може, ви ходили лише на деякі лекції?

— Я відвідував усі, — Буйко поклав ногу на ногу, — і пам’ятаю вас дуже добре. Наприклад, ви один з небагатьох не користувалися, папером при підрахунках.

У вітальні палацу в Стратині панував напівморок, у якому обриси предметів ставали нечіткими. Рамена люстр із вишуканими оздобами й завитками, що висіли між вікнами, зливалися в однакові еліпси, шкіряні крісла скидалися на величезні брили, а обличчя предків, зображених на портретах, нагадували бліді плями.

Бекерський відпив трохи вина з келиха, а тоді встав і сперся на плечі двох бородатих чоловіків у мундирах царської армії.

— Ти кажеш, що я брешу, волоцюго? — засичав він.

— Пригадую також, — не отримавши жодного почастунку, Буйко не знав, де руки подіти, — що ви були жорстоким, вас ненавиділи всі казанські шльондри. Цікаво мені, чи про це відомо вашим друзям з Національної партії.

— Тебе зате любили, — усміхнувся Бекерський. — Пам’ятаєш, як на останньому курсі нас навчали битися врукопаш та інших премудростей? Мені тоді розповідали, що ти вкрав батога зі стайні, а тоді прохав якусь власницю борделю шмагати себе ним по спині. Погуляв ти тоді, ой, погуляв! Полюбляв ти це діло, голубчику. Сашо! Дай-но шампанського для мого товариша з університету! Вип’ємо, а тоді мушу з тобою попрощатися, соловейку! У мене купа роботи.

— Дайте мені п’ятнадцять хвилин, — Буйко ледь здригнувся, коли із шампанського вилетів корок. — Тим більше, що я збирався запропонувати шановному колезі те, від чого ви відчуєте себе богом...

— Я часто себе почуваю богом, особливо тоді, коли збираю з моїх підданих данину натурою, — Бекерський підставив келиха під струмінь шумуючої рідини. — Я наче сеньйор, якому належить ius primae noctis. Цієї божественності мені цілком достатньо... А тепер давай коротше про свою пропозицію, любенький, твій час мине, коли спорожніє пляшка.

— Пригадуєте професора Асланова? — Буйко поставив келих на стіл. — Того чи то таджика, чи то узбека?

— Так. Він викладав топологію й елементарну теорію чисел. Казали, що він несповна розуму...

— Він також займався нескінченностями Кантора... Атож, дехто вважав його божевільним, бо він приховував, що належить до ім’яславців. Переписувався з Іваном Паніним...

— З ким?

— З Іваном Паніним, — Буйко прикурив сигарету від довгого сірника, якого йому послужливо простягнув один з росіян. — Тим, що знайшов у гебрайському тексті Біблії купу вражаючих числових конвергенцій...