Розділ «Число мудреця»

Власник, відомий багатій, скупар і самітник, наказав звозити сюди зі своєї фабрики бочечки із відпрацьованим мастилом, забрудненим парафіном. Він не знав, як використати нікому не потрібні відходи, але думка, аби їх вилити, викликала в нього рішучий спротив.

Нині він уперше знайшов для них застосування. Цієї ночі, на захаращеному бочечками імпровізованому складі, Байдик саме його обмірковував. Його могутні рамена, які розпирали подерту майку, зараз непорушно лежали на подряпаному ножем столі. Очі вдивлялися в тіло з туго зв’язаними вздовж тулуба руками, котре звисало зі сволока. Воно легенько погойдувалося, часом оберталося довкола власної осі, а волохата линва пронизливо рипіла. Перш ніж заткнути Буйкові рота кляпом, Байдик уважно його вислухав. Довідався все, що хотів, про роман матері з убогим математиком. Той, вимащений від голови до п’ят легкозаймистим мастилом, дивився на сірники, що лежали на столі, і розповідав дуже охоче. Про те, як одного дня прийшов до Люби Байдикової, аби здобути інформацію про Лію Кох. Повія зізналася йому, що часто користується послугами ворожки, і навіть має складений нею гороскоп. Буйко збрехав, наче Кох — його родичка, він, мовляв, непокоїться за неї й тому просить назвати дату її смерті. Пропонував гроші й говорив про свої математичні відкриття, які можна використати для ворожіння. Люба Байдикова зовсім не розгнівалася на відвідувача. Мала гарний настрій, певне, через квіти, які Буйко приніс, аби здобути її прихильність. Так, їй давно вже ніхто не дарував квітів. Спершу вона трохи передражнювалася з ним, а тоді пильно глянула на Буйка, її великі очі потемніли, і Байдикова розповіла йому про все, що дізналася з гороскопу Лії Кох. Дивилася на нього, ледь посміхаючись. Буйко зрозумів, що тепер вона ладна заради нього на все. Не обов’язково з нею навіть спати, досить було приголубити.

Інженер Байдик вдивлявся в голову математика, що звисала над бочкою мастила, і думав про материні почуття. Пригадав собі один з її нечисленних листів, заадресованих невправною рукою й надісланих до Техасу. «Я познайомилася з дуже приємним чоловіком, трохи молодшим за мене». Байдик пригадував її слова й зі спокоєм приглядався до Буйкової маківки. До великої, порослої волоссям плями, яка нагадувала італійський чобіт. «Я називаю його моєю Мишкою», — писала мати.

Глянув на Буйкові ноги, примоцовані під стелею й роздумував над словами, почутими до того, як він заткнув математикові рота кляпом.

— За що ви мене мучите? Бо я забив цю молоду жидівку? То була ваша коханка? Ні, бачу, що ні... За те, що я вбив вашу матір... Ну, що ж... Вона знала, що невдовзі помре. Прохала, аби я позбавив її страждань. Цвях, застромлений у спинний мозок, убиває миттєво, а я знав, як дістатися її спинного мозку. Я трохи розуміюся на анатомії... Я вбив з любові. Попросив прийти на це горище... «Там на тебе чекатиме несподіванка», — переконував я... А там на неї чекала милосердна смерть... Хто ж іще міг безпечніше перевезти її на інший берег, ніж я — той, кого вона найдужче любила?

— Даремно він це сказав, — думав Байдик, утупившись в очі Буйка. — Даремно сказав, що моя мати більше любила якогось приблуду, ніж рідного сина.

У цих ненависних словах йому вчувалися нічні стогони матері й сопіння чергових «дядьків». Почув власний плач, коли він прокидався вночі й вилазив на її ліжко, звідки мати скидала його копняком.

Важко дихаючи, Байдик виліз на стіл, котрий загрозливо затріщав і гойднувся під його вагою. Сягнув по линву, розплутав вузол і почав повільно опускати тягар. Голова Буйка наближалася до поверхні мастила. Повішеник палаючими очима дивився на інженера, на його ноги, вкриті брудом, що вже в’ївся в шкіру, на голий живіт, який вилазив над паском штанів, сиву щетину на щоках, зашкарублі пальці, котрі ритмічно попускали линву.

«Так виглядає Харон», — подумав Буйко й занурився в темні води Стіксу.

X

Попельський відсунув шахівницю, на якій протягом години аналізував рідкісну нині італійську партію. Відслонив вікно. Ранок був прохолодний і свіжий. Крізь двері кабінету Едвард чув, як Ганна на його прохання напускає воду до ванни й заводить свої щоденні псалми, спершу тихо й мовби присоромлено, але згодом на повний голос, викликаючи цим у Леокадії напад мігрені.

План, який він розробив у помешканні Буйка, був дуже ризикований, як комбінаційна гра, застосована ним в останній партії із самим собою. Розум підказував йому віддати підозрюваного вбивцю поліції, проте честь і дана обітниця підказували, що злочинця слід відвезти Байдакові. Та із цим пов’язана була неабияка небезпека, бо якщо Коцовський викриє його інтриги, Попельський назавжди попрощається з поліційною роботою, не кажучи вже про те, що на нього чекатиме судовий процес і вирок за перешкоджання діяльності органів захисту громадського порядку. Проте були тут і свої переваги: Едвард дотримав би слова, даного інженерові, врятував свою честь і заробив би таким чином солідну «генеральську» винагороду. «Отож, у мене є вбивця, і я повертаюся до поліції! Навіть, коли Буйко не підтвердить своєї вини на поліційному допиті й наполягатиме на власній невинності всупереч доказам, однаково «справа Гебраїста», чи то пак «справа магічних квадратів» стане моїм успіхом. Провина Буйка аж надто очевидна: він знав обидві жертви, з обома мав інтимні стосунки, тримав удома порнографічні знімки й сам скидається на збоченця. А передусім укладав магічні квадрати, своєрідні некрологи своїх жертв! Чого тут іще хотіти? Хіба що переконливого мотиву... Але це справа суду, а не моя. Я своє завдання виконав: упіймав підозрюваного. І мене не цікавить, чи суд визнає його божевільним, який мордує, аби підтвердити вигадані й не зовсім зрозумілі теорії, чи свідомим убивцею, котрий холоднокровно запланував свої злочини. Йдеться про те, щоб не випустити його на волю! Яка мені різниця, скільки років проведе він у в’язниці, якщо його засудять? Завтра для мене лунатимуть сурми перемоги, — захоплено думав Попельський, — завтра, коли я потискатиму руку комендантові Грабовському, а він мені вручить поліційний жетон. А потому минатимуть дні, місяці, можливо, роки, доки не настане слушний момент для несподіваних нічних відвідин у графа Юзефа Бекерського».

Попельський увійшов до ванної, скинув на підлогу легенький шовковий халат і глянув на власне відображення в дзеркалі. Зламаний ніс робив його схожим на боксера. Обернувся до свічада боком і задоволено відзначив, що живіт став пласким. Тоді за допомогою невеличкого дзеркальця оглянув свою спину, вкриту синювато-рожевими опуклими шрамами. Краї ран від іржавих колючок дроту нагадували химерне татуювання. Заліз до ванни, сів навпочіпки й відкрив кран душу.

У передпокої задзеленчав телефон, і Ганна урвала спів. Попельський закрив кран. У двері легенько постукали.

— То є дуже важливе, — прошепотіла Ганна в отвір для ключа. — Дзвонить пан Байдик. Він, певни, трохи п’єний... Я му повіла-м...

— Я вже виходжу! — гукнув у відповідь Попельський. — Покладіть слухавку на столик! Чуєте, Ганно? На столик, не на важелі!

Натягнув халат і вийшов до передпокою, залишаючи за собою мокрі сліди. Перелякана Ганна недовірливо глянула на господаря.

— То-о-ой, як там його, холера, той Бу-у-уйко... Здох як пес, — почулося в слухавці белькотіння інженера Байдика. — Не зна-а-аю, як це ста-а-а-алося...

— Він зізнався в злочині?

— Та-а-ак, закатрупив і одну, і другу... А тоді казав, що в усьому винні журналі-і-і-сти-и-и...