Розділ «Число блудниці»

Підійшов до вікна, злегка відхилив штору й відчинив кватирку, у яку відразу почав виходити застояний у кімнаті дим. За мить у голові йому проясніло. «Квадрати, які складаються з літер, — думав він, — це не що інше, як магічні квадрати». Відразу пригадав собі найвідоміший з них: латинський магічний квадрат, літери якого, коли прочитати їх горизонтально й вертикально, утворювали однакові слова, з яких складалося безглузде речення «Сівач Арепо насилу тримає колеса».

Він уже почав виписувати літери з обох гебрайських квадратів і розташовувати їх вертикально, коли до кімнати увійшла Леокадія.

— Уже п’ята, Едварде, — посміхнулася вона, — а ти все розв’язуєш шаради. Ти казав, що повинен піти до університету по якусь книжку, а потім у тебе важлива зустріч... Не думаю, що комендант Грабовський повірить у виправдання: «Я запізнився, пане інспекторе, бо мене захопила така собі головоломка».

Леокадія помилялася. Начальника львівської поліції охопив нині чорний розпач, і Грабовский ладен був піти на величезні поступки й повірити в найнеймовірніші виправдання, якби завдяки цьому справа вбивств Люби Байдикової та Лії Кох зрушила з місця.

VII

Начальник львівської поліції, інспектор Чеслав-Паулін Грабовський дивився на Едварда Попельського непривітним поглядом.

День іменин почався для начальника Воєводської комендатури поліції начебто чудово, бо до нього із привітаннями зателефонував сам головний комендант.

— Ну, і насамкінець — побажання щодо твоїх безпосередніх обов’язків, — полковник Януш Яґрим-Малешевський завершив довгу тираду з переліком усіх благ. — Бажаю тобі, брате, аби ти швидко схопив цього бандита, про якого пишуть в усіх львівських газетах...

— Дякую тобі від щирого серця за дружні слова, — мовив Грабовський до свого шефа. — І за останні побажання, які от-от сповняться...

— От і чудово, бо нам у Варшаві здається, що ця тварюка, котра вбиває жінок і надсилає жидівські листики, грає вам на носі. У нас тут є інформація, що преса готується до чергових нападок. Ти ж бо знаєш, що це може бути неприємно...

— З Варшави не все так гарно видно, — Грабовський пополотнів. — Ти чекаєш докладного рапорту?

— Чекаю, старий друже, — Яґрим-Малешевський говорив повільно й чітко, — що ти приємно проведеш нині свої іменини. А післязавтра, коли ти гаразд перепочинеш, то надішлеш мені докладний рапорт і ймовірний запит на експерта в жидівських справах. У нас тут таких чимало...

— Вельми тобі вдячний, та це зайве. У нас тут їх теж доволі.

— Прекрасно. Що ж, успіхів і ще раз — усього найкращого з нагоди іменин!

Під час урочистостей у залі комендатури Грабовський був у паскудному настрої. Він неуважно слухав промови й побажання керівників відділів, інспекційного офіцера й начальників комісаріатів. Коли вони закінчилися, підвівся з робленою посмішкою, ледь затинаючись, подякував за теплі слова, а потому зійшов з підвищення із чаркою горілки в руці, аби цокнутися з усіма поліцейськими, що працювали під його орудою. Під час цього щорічного ритуалу він обмінювався кількома словами з кожним, намагався навіть жартувати, але його відсутній погляд і похмуре обличчя зводили нанівець силувані дотепи.

І раптом обличчя Грабовського проясніло й на ньому з’явилася широка, щира посмішка. Це трапилося тоді, коли він цокався чарками з аспірантом Вільгельмом Зарембою, і з вуст підлеглого почув такі слова:

— Пане коменданте, можливо, ви згодитеся прийняти й вислухати звільненого зі служби комісара Едварда Попельського? Він знає, як розв’язати справу Байдикової та Кох.

Грабовський удруге цокнувся із Зарембою, посміхнувся й продовжив обходити присутніх, приймаючи вітання. Проте жодні слова не справили йому такої приємності, як прохання аспіранта. Кожен, хто бажав би комендантові швидко спіймати якогось злочинця, наразився б на його гнів, бо ці слова він сприймав як натяк на безпорадність поліції. Усі підлеглі Грабовського це усвідомлювали і як вогню уникали розмов про нещодавні вбивства ворожки й повії. Сьогодні, крім безпосереднього начальника, полковника Яґрим-Малешевського, про цю справу заговорив лише Заремба, але це було не пустопорожнє побажання, а конструктивна, важлива пропозиція.

Інспектор завершив свій іменинний обхід, вихилив чарку й закусив, а тоді вклонився присутнім і всі розійшлися. Сам він сів у кабінеті, попрохав секретарку не з’єднувати його ні з ким протягом чверті години, хіба що телефонуватимуть від воєводи чи архієпископа, а тоді замислився над Зарембиними словами.

Можливо, раніше він сприйняв би їх як зухвальство, безпардонне порушення субординації, бо Заремба не повідомив, про це свого безпосереднього начальника, Коцовського. Іншим разом, може, і так, але не зараз. Йому чудово були відомі стосунки, що панували в Слідчому відділі, і він знав, що службовий шлях у цьому випадку виявився б тупиком: Коцовський був запеклим ворогом Попельського й унеможливив би будь-яку участь останнього в розслідуванні. Сам Грабовський високо цінував Лиссого, проте не вагався ані хвилини й звільнив його після скандалу з начальником. Комендант був прихильником рішучих дій, і продемонстрував це зовсім нещодавно, придушуючи заворушення в українських селах, тому мало не важким злочином уважав будь-який прояв несубординації щодо начальства й про такого нахабу не бажав більше ніколи чути. Сьогоднішній ранковий дзвінок і легенький натяк з боку полковника Яґрим-Малешевського похитнули погляди Грабовського на подібні провини. Слова шефа про черговий напад преси повністю їх змінили. Грабовський чудово пригадував ситуацію кількарічної давнини, коли він у Ковелі дав інтерв’ю часопису «Креси». Його висловлювання про «бандитизм, характерний для місцевого населення», перекручене репортером, викликало в сеймі бурю. Тоді фракція депутатів-комуністів вимагала притягнути його до відповідальності. Щоправда, «Креси» згодом умістили спростування, проте ненависть Грабовського до преси не зменшилася.