Розділ «Число блудниці»

Але всі ці проблеми повернулися, щойно він провів доньку до жіночої школи св. Марії Магдалини. Поцілувавши дитину, батько віддав їй ранець і торбинку із пряничками-юрашками, які вранці купила для неї Ганна.

Повертаючись, він переходив вулицю Сапєги в недозволеному місці, і його замалим не збив лімузин, на задньому сидінні якого розсівся воєводський комендант, інспектор Чеслав-Паулін Грабовський. В одній руці тримав сигарету, а в другій — великий букет червоних гвоздик. Провів Попельського суворим поглядом і навіть щось зауважив шоферові.

Щоб уникнути неприємностей, Попельський швиденько перебіг на другий бік, зупиняючись біля костелу Марії Магдалини. Аварія, яку він щойно ледь не спричинив, затьмарила гарний настрій. Але цей випадок активізував його діяльність. Лімузин начальника нагадав йому про слідство й те, що він занедбав аналіз гебрайських написів. Квіти в руці інспектора підказали, що є речі, важливіші, ніж слідство.

Перепросити Ренату! «Дарма, що вночі на вулиці Лінде її порав якийсь молодий жиголо, — гірко подумав він, — я однаково мушу вибачитися за свою ганебну поведінку в Гутмана».

У пані Боднар на початку вулиці Сапєги Попельський купив букет червоних троянд і помчав із ним униз вулицею Коперника, швидко, проте обережно, пильнуючи, аби не потрапити світло-коричневим черевиком у якусь вибоїнку на тротуарі. За хвилину він уже стояв під будинком, звідки вчора чулися любовні стогони.

— А панна Маріанна Столецька в якому помешканні живе? — спитав у сторожа.

Той перестав замітати тротуар і недовірливо глянув на вкритого подряпинами й синцями незнайомця.

— Довши ни помешкаї, як си буде так волочила, — озвався він нарешті. — Али наразі то мешкаї в третій.

Попельському наче свінуло. Слова сторожа про нескромну поведінку пожилиці із третьої квартири наштовхнули його на думку, що зойки й вигуки, які він чув минулої ночі, могла видавати не Рената Шперлінг, а її товаришка, ота панна Столецька! Отже, він несправедливо звинувачував свою колишню ученицю! Усміхнувся, і, винагородивши двадцятьма грошами похмурого сторожа, чим відразу здобув його прихильність і покращив старому настрій, бігцем піднявся сходами, весело насвистуючи.

Але мінливість настрою цього ранку його не полишала. Між поверхами відчув, що йому забракло повітря. Легені завмерли, наче скуті кригою. «Якщо її товаришка тут вчора займалася розпустою, — думав він, — то де ж була в цей час Рената? У якогось любаса! А може, тут разом із цією Столецькою займалися ménage à trois[35]!».

Важко дихаючи, він зупинився під дверима квартири номер 3. Постукав у зелену шибку, обрамлену із трьох боків металевими сецесійними колосками.

— Ти що, у біса, закохався? — мовив він до себе, відсапуючись. — Що поганого в ménage à trois? Хіба те, що тебе там учора не було!

Останнє запитання й недвозначну відповідь почула Рената Шперлінг, яка стояла у дверях помешкання, вочевидь спантеличена й занепокоєна.

— Доброго дня, панно Ренато, — озвався він, простягаючи їй букет троянд. — Пробачте мою поведінку в Гутмана. Я був п’яний, мав гарячку, крім того... мене ніщо не виправдовує... Хіба лише те шаленство, яке мене охопило...

Рената стояла перед ним, опустивши руки вздовж вузьких стегон. На ній було світле плаття, оздоблене спереду чорними ромбами. Шию й талію дівчини прикрашали великі сірі банти. Вона не озвалася й не глянула на свого гостя. Але й не захряснула перед носом двері, явно даючи йому якусь надію.

— Будь ласка, прийміть ці квіти, і тоді я спокійно піду, — Попельський намагався використати свій шанс і відразу обрав покірливий тон. — Сумний — так, у розпачі — так, але спокійний. Мене охопить мертвий, безнадійний спокій. Та це краще за те шаленство, яке огортає мене, коли я вас бачу...

— Всьо є добре, панно? — поцікавився сторож, який стояв між поверхами, прислухаючись до кожного слова.

— Так, пане Дудеку, все гаразд, — з-за Ренатиного плеча визирнула висока струнка блондинка. — Та заходьте-бо! — нетерпляче кинула вона Попельському. — Бо двері відкриті, й мухи летять.

Едвард не знав, кому дякувати: цікавому сторожеві чи безцеремонній панні, котра, як він здогадувався, і була Маріанною Столецькою. Не встиг, проте, подякувати дівчині, бо та, цокаючи пантофлями, вийшла на балкон.

— Прошу до нашої кімнати, — промовила Рената.