Розділ «Число блудниці»

Йому здавалося, що Рената не нудьгує, вислуховуючи його біографію. Та водночас Едвард був свято переконаний, що це не запаморочить їй голови настільки, щоб її можна було спокусити. Зрештою, він позбувся цих прагнень. Розповідав про своє життя, аби уникнути незручної мовчанки, яка весь час западала на початку їхньої зустрічі. Зберігав властивий зрілим мужчинам спокій, для яких приємністю є проведений у товаристві вродливої, молодої жінки вечір.

— Ви про одне не сказали, — зауважила Рената, коли він замовк. — Про свою роботу в поліції. Вам вона подобалася?

— Продовжує подобатися, — Попельський посміхнувся. — Віднедавна я виконую квазіполіційну роботу. І це відчули навіть мій ніс і спина.

— Пробачте, — Рената почервоніла. — Мені не слід було про це говорити. Усе це через мене...

Попельський усвідомив, що ніколи не здобуде її прихильності, якщо він повсякчас викликатиме в неї почуття провини. Вилаяв себе подумки за дурні слова й гарячкою думав, як усе це перетворити на жарт. На жаль, він не міг пригадати жодного анекдота, bon mot[43] чи каламбура.

— Я не можу вплинути на ваше майбутнє, — сяйнуло раптом Попельському, — і ви теж безсилі змагатися із власного та моєю долею. Усі безпорадні перед обличчям фатуму, який завжди сильніший за нас. Проте я терпляче чекатиму, доки ви зглянетеся на мене, — він обійшов довкруж столу й уклонився їй, простягнувши руку.

— Потанцюймо, — посміхнулася вона задумливо. — І тоді я піду!

Наступним танцем був фокстрот, який Попельський ненавидів. Він щомиті помилявся, кумедно відхилявся дозаду, задивившись у розмальовану фресками стелю, й навіть не глянув на свою партнерку, щоб не добачити, бува, глузування в її очах. Коли музика вмовкла, він полегшено зітхнув, провів Ренату до столика й кивнув офіціантові, щоб той приніс рахунок.

Вийшли мовчки. Колишня зніченість немовби розтанула у свіжому повітрі. Мовчанка більше не здавалася незручною, вона нагадувала легеньку задуму друзів, коли кожне думає про свої справи, спокійно роззираючись довкола.

Отак і Попельський розглядав зараз чудові кам’яниці на Сикстуській, а Рената дивилася під ноги, щоб не зачепитися туфельками на нерівному тротуарі.

Зупинилися перед кам’яницею на Лінде.

Попельський знову нахилився над вузькою Ренатиною долонею. Припав вустами до гладенької шкіри й дрібних кісточок її руки.

— Дякую вам за приємний вечір, — молода жінка посміхнулася й заговорила дуже тихо, боязко позираючи на темні вікна будинку. — Мені вдалося відпочити від моїх щоденних клопотів. Від товаришки по кімнаті, дівчини непередбачуваної й трохи егоїстичної, від моєї хазяйки, яка весь час бігає до костьола, а нам дорікає зужитим світлом... А ви бодай трохи відволіклися цього вечора від проблем?

— Я мрію про те, — проказав він чітко, пильно зазираючи їй в очі, — щоб завдяки вам таких вечорів у мене було більше. Усі ваші негаразди стали моїми. Я тут для того, щоб їх долати!

— Ви піщинка, якою грається вітер моєї долі, — дещо мелодраматично відповіла Рената і, зіп’явшись навшпиньки та спершись рукою йому на плече, поцілувала Попельського в щоку.

Попельський стояв і дивився, як вона заходить до будинку. Не міг збагнути, чи щока йому палає від недавніх ударів, чи від поцілунку дівчини, не був певен, чи музика, яку чує, це не марення ледь сп’янілого розуму, чи, може, це всі львівські янголи співають «Magnificat»?

X

Коли Едвард Попельський повернувся додому, йому продовжував вчуватися янгольський спів. Він привітався із сумною й мовчазною Леокадією, поцілувавши її в щоку, смокінг і метелика змінив на домашню куртку й шийну хустку, а тоді із сигаретою в зубах сів біля письмового столу. Знову відкрив нотатки, словники й навіть німецьку книжку про магічні квадрати, позичену перед зустріччю із Грабовським на кафедрі класичної філології, яку Едвард віднедавна волів оминати десятою дорогою. Алкоголь уже встиг випаруватися йому з голови, так само, як щастя, викликане Ренатиним поцілунком. Остання подія не лише не викликала любовного очамріння, а навпаки, стала поштовхом до дій. Він усвідомив, що лише напружена праця допоможе розшифрувати повідомлення Гебраїста, а це поверне йому добре оплачувану посаду в поліції, що своєю чергою дасть змогу стати на ноги й здобути прихильність вродливої жінки, якій зараз потрібні підтримка й опіка. Він заходився вивчати німецьку книжку. Львівські янголи тепер оспівували вже не Deum magnificum[44], a quadratum magicum[45].

Леокадія стояла на порозі й спостерігала за кузеном, який поринув у роботу настільки, що навіть не помітив, коли вона увійшла.

— Я стукала, але ти, здається, не почув, — промовила Леокадія, коли він нарешті глянув на неї ледь роздратованим поглядом. — Ти не посидиш зі мною у вітальні? Я саме розкладаю пасьянс, але він ніколи не виходить на самоті.