Розділ «Число блудниці»

Попельський опинився в маленькій кімнатці, вікна якої виходили на вулицю, де вчора він чув звуки еротичного екстазу. У приміщенні стояли два залізні ліжка, дві ширми й миска на мосяжній різьбленій підставці. За ширмами на стіні були вішаки із сукнями, блузками та спідницями. «Бракує хіба що бюстгалтерів і панчіх, то було б, як у борделі, — подумав Попельський. — За цими ширмами вони, певне, миються. А тоді зсувають докупи ліжка й займаються ménage à trois».

Сперся спиною на стіну. Різкий біль, якого він сам собі завдав, допоміг відкинути цю ницу, проте водночас збудливу думку. Обоє стояли, оскільки єдиним місцем, де вони могли б сісти, було ліжко. Попельський аж спалахнув від самої думки про таку фамільярність.

— То ви приймете квіти від мене?

— Так, — Рената взяла букет і поклала його на столику між ліжками. — Я не злопам’ятна. Але будь ласка, не приходьте сюди більше! Власниця помешкання, пані Зиморович, не дозволяє нам приймати чоловіків...

«Отже, учора власниці не було, — подумав він. — А може, була? Тоді... Невже вчора вони між собою?! Ménage à deux [36]?».

— Мені треба з вами побачитися, — мовив він хрипким голосом. — Це дуже, дуже важливо...

— А ви зухвалий! — панна Шперлінг зальотно посміхнулася. — Спершу прохаєте про одну послугу, пробачення, і відразу ж про іншу...

— Не позбавляйте мене надії! — попрохав він своїм м’яким, лагідним басом.

— Надії на що? — споважніла Рената. — Чи не забагато ви собі дозволяєте, любий пане?

— На те, щоб стати кращим, — до цього питання Попельський був готовий. — Завдяки вам. Після останньої нашої зустрічі я почувався негідником. Як людина важкохвора морально. Нині ви мене почасти вилікували, а я прагну бути зовсім здоровим! І найефективніші ліки у ваших прекрасних руках!

— Які ж це чудотворні ліки?

— Ви погодитеся прийняти моє запрошення до «Лувру»? Це першокласний ресторан, недалеко від вашого дому, якихось п’ять хвилин звідси, — швидко говорив він. — Повечеряємо, поговоримо, а тоді я проведу вас додому. Невже я прошу забагато?

— Сама не знаю, — завагалася Рената.

— Це значить «так»? Ви згодні?

— Угадайте!

— Тоді я по вас прийду!

— Ні, не треба, щоб вас побачила пані Зиморович!

— Сьогодні о восьмій у «Луврі»?

— Я вже вам сказала: вгадайте! А зараз ідіть уже!

— Люблю загадки й добре розв’язую головоломки, — Попельський підніс до вуст вузьку долоню, яка попервах пручалася, а потім зробилася податливою. — Я певен, що відгадав! «Лувр». До побачення в Парижі сьогодні ввечері, панно Ренато!