Розділ «Число відьми»

— Щось із ним не той-во було, пане аспіранте, — почувся знайомий голос. — Та накиряний не був, али на ногах си не тримав. Та я го з Міськом взяв, та й лахи під пахи та й ту заніс. А пан кумісар троха кашляв та й до путні[30] наригав... А потому спав як дитина...

— А ви те відро помили, пане Кочур? — пролунало питання Вільгельма Заремби.

— Та певни, — у голосі охоронця Валентія Кочура вчувалася легенька образа. — Жеби йому ніц вночи не смерділо...

У камері загупали черевики. Попельський припав обличчям до твердих дошок. Спина пульсувала, сльози струменіли, а зуби впивалися в дерево.

— Дякую вам, пане Кочур, тепер я з ним поговорю, а ви вже йдіть собі додому. Ваша служба скінчилася годину тому.

— До побачення, пане аспіранте.

— До побачення, пане постерунковий.

Усе стихло. Нари заскрипіли під вагою Заремби.

— Сервус, Едзю, — озвався аспірант. — Я бачу, що ти вже не спиш. Давай лапу й не дивися. Уколю тобі морфій. Не бійся, я добре це роблю. Зараз тобі перестане боліти.

Заремба відірвав руку товариша від нар і вправно встромив голку у вену, яка помітно пульсувала під шкірою передпліччя. За хвилину Попельський забув про біль спини й носа.

— Знаєш, учора ти грюкав у двері комендатури й наказував черговому принести документи якоїсь важливої справи, яку ти начебто провадиш...

— Справді, щось таке пригадую, — невиразно буркнув Попельський.

— Ти хотів вести справу? Ну, брате, ти її маєш! — Заремба кинув на нари картонну течку. — Справа надзвичайно важлива. Вбивство ворожки Люби Байдикової.

Попельський підхопився на нарах, тоді всівся з течкою в руках. Зосереджений і серйозний, він справляв враження людини, яку на мить відволікли від службових обов’язків. Едвард читав, мовби сидів у себе в кабінеті, а не прокинулася в арештантській камері, брутально побитий, а зараз — зболілий і мало не смертельно отруєний.

— Хто тебе так побив, Едзю? — Вільгельм вийняв з портфеля термос і налив кави до кришечки. — Ось, пий! Кому ж ти все розповіси, як не мені?

— Відповідь ти знаєш... Я вже тобі розказував, коли ти до мене приходив... — Попельський продовжував читати.

— Ти міг брехати не тому, що тобі боліло, а радше через те, що кузина не відходила від твого ліжка. Що ти був п’яний і потрапив під екіпаж у Рогатині? Ось, що ти казав... Але я в це не вірю. Тримай, випий трохи, а потім розповідай правду. Я хочу її знати не як поліцейський, а як твій друг...

— Граф Бекерський із трьома москалями, — недужий сьорбнув кави й відклав папери. — Це трапилося в Стратині... І запам’ятай, Вілеку, я їх сам притягну до відповідальності... Сам, розумієш? Я можу тобі довіряти?

— Не сам, а зі мною, — Заремба прикурив дві сигарети й одну з них тицьнув у вуста Попельському. — Невдовзі ми знатимемо про цього графа все, що тільки можливо. А тепер ad rem[31], Едзю. Віднині ти працюєш експертом поліції в справі вбивства Люби Байдикової. На твої послуги вже є угода, а на ній — підпис Коцовського.

— Жартуєш? — Попельський обурено виплюнув сигарету, хоча ледве встиг затягнутися. — Ти що, кепкуєш з мене?