Розділ «Число відьми»

Той роззирнувся довкола. Пошукав поглядом криниці, біля якої можна було б утамувати спрагу й трохи причепурити запилюжений одяг. Колодязя не помітив, зате вгледів темний потік з рівним берегом, порослим травою й деревами, що вочевидь ділив село на дві частини. Над потоком подекуди стояли невеличкими групками люди. «Перепочину, — вирішив Попельський, — а потім запитаю, як дістатися до маєтку графа».

Підійшов до селян, привітав із Великоднем, довідався, як дійти до палацу, а тоді впав на свіжу й м’яку траву, знявши перед цим піджака й плани, аби не забруднити травою. До п’ятої залишалися ще дві години.

Він сидів у самому спідньому й сорочці, їв смачного пирога й роздумував, як краще повести розмову з надмірно імпульсивним графом. Розваживши різні наслідки своїх дій, Попельський уже вкотре сьогодні дійшов висновку, що надто вже поквапився із цією справою.

Щоб довести її до бажаного завершення, слід було приїхати з достатньою сумою грошей, пожити десь поблизу декілька днів, порозпитувати різних людей, які могли бачити зниклу графиню, когось залякати, інших підкупити. А замість цього він видає себе за чиновника з адвокатської канцелярії, не має при собі ані гроша й пхається просто до лігва хижака, до якогось виродка й садиста, де графові опришки можуть його просто вкинути до гноївки, відшмагавши перед цим батогами. І все через те, що хоче показати гарненькій панночці, який він герой, Геракл, що може змагатися contra plures!

Попельський віддався цим невеселим роздумам, заплющивши очі й дослухаючись до вигуків селян, що кидали до води шкаралупи яєць. За народними повір’ями на сороковий день після Великодня, вони повинні дістатися рахманського краю, де на Рахманський Великдень знову перетворяться на яйця, якими живитимуться мешканці цієї міфічної землі. Українська мова, всупереч отриманим лінгвістичним знанням, раптом почала асоціюватися в нього з російською. І в цю мить Попельський заснув і замість берега над потоком Стуленим під Страшном опинився над Прип’яттю в Мозирі. Замість чітких українських слів почулася м’яка, наче роззявлена «безкоста мова», як називав її Томас Манн, і Попельський побачив себе одинадцять років тому, під час війни. Перебраний у сутану й шапочку ксьондза, Едвард стояв серед п’яних більшовиків. Він, поручник 9 Піхотної дивізії, виціловував їм руки, а вони стягали чоботи й наказували цілувати собі ноги. Попельський здригнувся від приниження. Тоді один із совєтів б’є печаткою його голомозу голову. На почервонілій шкірі відбиваються слова «Римо-католицька парафія в Мозирі». На землі лежить зарізаний ксьондз, у чию сутану за наказом командира більшовиків довелося переодягнутися Попельському. П’яний ватажок на прізвище Щуков, тримає за волосся маленьку глухоніму дівчинку, що служила в ксьондза. Підсмикує їй нічну сорочку й хапає малу за промежину. «Давай, поляк! — репетує він. — Ты теперь римский священник! Целуй руки и ноги русским товарищам, а нет, так я буду ебать эту красавицу».

Попельський прокинувся й розплющив очі. Над ним хтось стояв. Мозирські спогади припинилися, але російська мова залишилася. Виразно почув: «Это наш молодец!». І тоді йому на голову впав перший удар.

Попельський затулив лисину й інстинктивно відкотився травою. Та все було марно. Він зупинився біля якогось дерева. Занурив пальці в м’яку землю й спробував підвестися. Але не встиг. Дерево виявилося ногою у високому військовому чоботі. Носак поцілив його в чоло. Попельський втратив рівновагу й важко впав на сідниці. Він міг би добре роздивишся нападників, якби не кров, котра заливала йому очі. Бачив лише власника військового чобота. Ним був чоловік років сорока, одягнений у бриджі й костюм спортивного крою, підперезаний паском. Густе, жорстке чорне волосся нависало над чолом, з-під якого дивилися очі, настільки крихітні, що здавалися втисненими в череп. Чоловік підніс руку й зупинив решту нападників, яких Попельський не бачив, проте відчував їхню присутність за спиною.

— Тут усе моє, — нападник зробив коло рукою й обернувся довкола власної осі, — і всі тут — мої раби. Власність графа Юзефа Бекерського з гербу Ястшембець. І всі мені доповідають. Про все, що тут діється, хто новий сюди прибув і навіщо. Це моя земля. А ти сюди вдерся без запрошення. Вилежуєшся на березі, як дачник, у самому спідньому й збиваєш з пантелику побожних селян.

— Нікого я не збиваю з пантелику, — краєм ока Попельський уздрів іще трьох чоловіків, що стояли за ним. — Учора забрав білизну від пралі.

— У самих обісраних кальсонах, — граф поправив пасмо волосся, що наїжилося йому над чолом. — Шмагатиму тебе нагаєм доти, доки ти не обісрешся. Чвиркатимеш гівном від болю.

Глянув понад головою Попельського, подаючи знак своїм опришкам. Едвард раптом опинився долілиць. Біцепси, якими він зовсім нещодавно вигравав перед Ренатою, притискали до землі тверді коліна противників. Притиснувшись щокою до землі, помітив, що йому на руки всілися двоє людей у папахах.

Третій, вбраний так само, як і його товариші, увіпхнув голову Попельського між своїми колінами, стискаючи тому вуха, наче в лещатах, сперся обіруч на його потилицю і вгнітив її у м’яку траву.

Попельський більше нічого не бачив, не здолав ворухнутися, у роті відчував масні грудки чорнозему.

І тоді відчув другий удар.

Граф Бекерський шмагонув нагаєм так сильно, що сорочка Попельського репнула на спині. Наступні удари були дуже точно відміряні, потрапляли весь час в одне й те саме місце. Граф вишкірявся у вуса, помітивши, як пруга, спершу ледь почервоніла, під новими ударами спухає на очах, а вздовж неї видніє м’ясо, помережане цівками густої крові. За хвилину сорочка була пошматована, а спина скатованого Едварда вкрита глибокими борознами.

Бекерський кинув нагая, витер чоло білим носовичком з мереживною облямівкою, запхнув руки до кишень штанів і витягнув їх, стискаючи щось у долонях. Тоді голосно зареготався й розтулив стиснені п’ястуки. Сіль вкрила пошматоване м’ясо білим шаром.

Попельський вив у землю. І враз тиск колін на його вуха послабився.

— Ніколи нікого не розпитуй про мою матір! — почув він тихі слова Бекерського. — Ніколи не приїзди до мого маєтку! Ну, Сашенька, давай-ка сюда колючюю проволоку!

Вуха Попельського знову опинилися в лещатах. Він не зрозумів слів «колючая проволока», але їх негайно збагнула його зболіла свідомість. Це стало для нього ідіомою, яка значила «нескінченні страждання».

Бекерський кинув на фіолетово-червону спухлу спину Попельського густку сітку з колючого дроту.