Розділ «Число відьми»

На відміну від інших, Заремба не лише не оминув його, а навпаки, похмуро рушив до нього, несучи в руках дві п’ядесятки горілки й тарілочку з невибагливою закускою. Що ближче він підходив, то сильніше його стримувала якась сила. Цей чоловік, колись такий елегантний, виглядав зараз, як останній волоцюга: вкриті подряпинами щоки, брудні нігті, наче руками той вимішував січку для худоби, і дурнувата посмішка, котра нагадувала Зарембі відомого львівського вар’ята[24], який під час концертів у парку завжди ставав поруч із капельмейстером і диригував оркестром. З вуст цього чоловіка два тижні тому злітали складні наукові терміни, а зараз — вульгарні прокльони. Тоді він звертався до студентів, а зараз добірною лайкою обкладав дешеву шльондру.

Заремба повернувся до бару, вихилив обидві чарки й умить відшукав відповідь на своє запитання. Вона була такою: я віддаю всі свої сили справі Люби Байдикової, бо хочу бути таким, як Едзьо Попельський, який цьому слідству присвятив би себе повністю. Хочу бути таким, як Попельський.

Дивлячись на руїну того, хто був його другом, він розумів, що ця відповідь перестала бути правдою.

Заремба надягнув котелок і, з важким, наче камінням напханим, животом, вийшов із генделика, штовхнувши у дверях вродливу чорняву жінку.

Удома на нього чекали докори дружини й холодні нельсонські зрази, які він з’їв швидко, не зважаючи на спазми в шлунку, а тоді раптово виригав. Здригаючись від нападів блювоти, він у хвилини полегші бачив поранене обличчя Попельського й себе самого — Юду, що навіть не підійшов до побитого й психічно покаліченого друга. Ригав усім, що встиг нині спожити, але докорів сумління вивергнути із себе не вдалося.

XII

Коли Рената Шперлінг заходила до кнайпи, її штурхнув якийсь добродій у котелку. Вона вже хотіла обуритися, але цей нечема так швидко подався в бік Великого театру, що однаково не почув би її зауваження. Дівчина глянула на вивіску генделика і, пересвідчившись, що власником кнайпи був І. Гутман, увійшла досередини.

Поява самотньої жінки викликала в присутніх різну реакцію. Якийсь студент підкрутив вуса й поправив краватку, інший пригладив послиненою долонею масну чуприну, кухлі пива в руках дрібних торговців зависли по дорозі до рота, а шльондри, запідозривши конкуренцію, втупилися в прибулу злісними поглядами. У кнайпі саме почалися танці, й акордеоніст заграв жваву пісню:

За рогатки для забави вибравси я раз

Шоб приємно і бурхливо там провести час.

Я найперши при буфеті випив раз і два,

Аж тут панни коло мене як над водов мла.

Кілька завсідників рушили до Ренати з наміром запросити її, але вона оминула любителів танцю й сягнистим кроком попрямувала до чоловіка, який вочевидь не лише не бажав з нею танцювати, а навпаки, намагався сховатися від дівчини за завісою, що затуляла двері до нужника.

Вона чудово розуміла його поведінку. Він не хотів її бачити, її, свідка свого приниження. Бути впокореним в очах жінки, колишньої учениці, а зараз адресатки його залицянь, перед якою він демонстрував власну силу й непохитність — це для справжнього мужчини неймовірна ганьба, цілковитий розпач.

Усе це Рената помітила в його очах понад тиждень тому, коли розшукала Попельського на березі Студеного. Їхала бричкою, кіньми правив лакей Станіслав Вйонцек, і раптом почула виття й побачила групу людей, що оточили безформний великий клунок на закривавленому простиралі, котре слугувало селянам за ноші для пораненого Едварда Попельського. Коли перелякана Рената підійшла до нього, той швидко зціпив зуби й заплющив повіки, проте не дуже міцно, бо з-під них заструменіли сльози. Тіло Попельського струсонула судома, і він знепритомнів.

Селяни віднесли понівеченого до брички й віддали Ренаті вузлика з костюмом, який знайшли на дереві неподалік. Станіслав Вйонцек шмагав коней так, що коли через годину вони зупинилися біля рогатинської лікарні Сестер милосердя, зі змучених тварин спадали клапті піни. Завідувач відділенням, доктор Базилій Гіларевич, особисто оглянув пацієнта й подзвонив до Львова переляканій Леокадії, повідомивши про серйозне побиття її кузена. Перелом носа й синці виявилися незагрозливими. Численні рани на спині промили та продезінфікували. Нарешті вкололи протиправцеву сироватку.

Через вісім годин, майже під ранок, у Рогатині з’явилася Леокадія Тхожницька, вилаяла Ренату й ледь не вигнала її з палати, примовляючи «забирайся геть до Палестини», а тоді зайняла місце біля кузенового ліжка. Дівчина тихо стала в головах.

Попельський опритомнів і йому зробили укол морфію. Лежачи долілиць, він глянув на Ренату знизу вгору. У його налитих кров’ю очах вона помітила сором. Попельський навіть не ворухнувся, коли дівчина із плачем попрощалася.

Окрім невдалої спроби заховатися, він і зараз не відреагував на наближення Ренати, яка протискувалася крізь юрбу збуджених гуляк. Стояв непорушно, вдивляючись у бляшану рекламу пива.

Дівчина підійшла майже впритул.