Розділ «Число відьми»

— Як ви себе почуваєте, пане професоре? Вже краще?

— Добре, — він продовжував уникати її поглядом.

— Давайте поговоримо не серед цього галасу, — Рената роззирнулася й зупинила офіціанта, який обходив клієнтів з кухлями пива на таці. — Пане старший, у вас є тут окремі кабінети?

— Є, — буркнув офіціант. — Али то ґранд[25] коштуї.

— Ну, тоді покажіть, де це!

— Та хвильку, пануньцю, я тілько тим-во кіндрам[26] з Кліпарова бровару занесу!

Офіціант розставив кухлі перед батярами із хвацько пов’язаними шийними хустками, а тоді попрямував до кабінету, де, як знав Попельський, заможніші відвідувачі відзначали іменини або забавлялися з панянками.

Отримавши від Ренати злотого за винайняте вбоге приміщення, де стояли дві діряві канапи, а на стінах висіли дешеві олеографії, кельнер уклонився і, анітрохи не здивувавшись, що гості нічого не замовляють, багатозначно всміхнувся до Попельського, прицмокнув і пообіцяв прийти лише тоді, коли його викличуть спеціальним дзвоником.

— Як ви тут опинилися? — скривився Попельський, якому будь-який найменший порух м’язів обличчя нагадував про переламаний ніс.

— Та вже ж не завдяки вашій кузині, — Ренатині очі злісно зблиснули. — Вона не бажає зі мною розмовляти. У всьому звинувачує мене. Та й слушно, — Едвард помітив, що Рената от-от заплаче, — але я на неї не гніваюся... Мені про все розповів сторож із вашого будинку. Що ви не витримуєте вдома, де всі вас жаліють... Що ходите лише до тих ресторанів, де є телефон, бо він може знадобитися... Що в цих кнайпах знають, як дзвонити до вас додому... Що колись ви бували в Бомбаха, але останнім часом з’являєтеся лише в Гутмана біля площі Голуховських. Ось, що він мені сказав...

Попельський подумки проклинав дурну потребу розповідати сторожеві про свої звички. Він робив так, бо цього зажадала Леокадія, яка вимагала, аби в кнайпах був телефон, бо раптом в Едварда станеться епілептичний напад. Зараз Попельський волів зникнути. Мовчав, але більше не уникав поглядом Ренати.

— Сідайте, будь ласка, пане професоре, — мовила його колишня учениця. — Не варто спиратися спиною на канапу, бо я знаю, що вам болить... Ви можете сісти на краєчок стільця, от-як я...

Попельський так і зробив. Глянув на її округлі стегна, на яких напнулася сукня. «Тепер усе навпаки, — думав він, — жінка за мене платить, жінка мені наказує, де сідати й що робити... Усе навспак. Що мені робити, щоб звикнути до такого стану речей?».

— Вам досі роблять уколи морфію? — запитала Рената, а коли він ствердно кивнув, засмутилася. — Шкода. Я могла б замовити горілки, щоб ви трохи розслабилися. Алє зараз, мабуть, не можна...

Попельський продовжував мовчати. Подумки висновував неймовірні здогадки й припущення. «Ця жінка хоче мене споїти, а тоді домогтися свого. Безжальна. Вона диктує умови, упевнена в собі й знає, чого прагне. Була свідком мого приниження, і їй відомо, що я слабкий наче дитина. Вона може мною крутити, як хоче. Жінки обирають і здобувають чоловіків. Усе тепер навпаки».

— Мені страшенно шкода, що вас так понівечили й завдали такого впокорення... — Рената дивилася йому просто в очі.

Kynopis, псоока, пригадав він грецький епітет для безсоромної кокетки. Дивиться в очі, як сука. Вона здобуває чоловіків, а не вони її! Що ж, нехай так! Навпаки. À rebours!

Попельський зсунувся зі стільця й став перед Ренатою навколішки. Це її так вразило, що вона не встигла підвестися. Обидві руки запхнув їй під сукню. Відчув під долонями м’язи струнких литок. Нігті ковзнули по натягнутих панчохах, пучки погладили голе тіло над підв’язкою.

І враз обличчя його запалало від замашного ляпаса, а самого Попельського рвучко відштовхнули, так, що він вдарився спиною об стіл і скрикнув від болю.

— Як ви смієте! — вигукнула Рената. — Це огидно! Бридота!