Розділ «Число відьми»

Росіяни продовжували криваву справу. Стрибали по нерухомому тілу, притискаючи сітку до роз’ятрених ран і розсипаючи довкола жмені солі. Сонце пражило, перелякані селяни чимраз тісніше юрмилися на березі Студеного, а кати стусали ногами лежачого.

Граф Бекерський непорушно стояв поруч і насолоджувався стражданнями своєї жертви. Тоді носаком черевика розсунув йому ноги.

— Хватит! — припинив він цей танець. — Посмотрим, ребята, обосрался он, или нет... Нет... И что нам теперь делать?

Він став над Попельським, широко розставивши ноги, а тоді розстебнув ширіньку.

— Бачиш, який у мене повний міхур? — запитав граф, спрямовуючи струмінь на голову катованого.

Попельський опритомнів і смикнувся дозаду. Вигнувся дугою й перевів подих. Це було необхідно не для того, аби вижити, а щоб завити. Мусив вити. Інакше б помер. Бекерський вгнітив його обличчям у землю.

— Постійно якісь тварюки приїздять сюди й розпитують про мою матір! — тихо цідив він. — А я так вчиню з кожним, як-от зараз із тобою. Повертайся до Львова до свого дружка! Чуєш, нишпорко?

Застебнув ширіньку.

Один з росіян підважив ногою голову Попельського. Тіло детектива легенько здригалося.

— Смотри, граф! — озвався росіянин до Бекерського. — Эта морда кирпича просит!

Розмахнувся й з усієї сили поцілив носаком у ніс Попельського.

XI

Ріг вулиці Пильникарської та Старого Ринку був для рабина Пінхаса Шацкера омріяним місцем проживання, оскільки певним незбагненним чином ідеально відповідав особистості й науковим зацікавленням цього вченого мужа. З наріжного балкону помешкання він бачив місце свого духовного служіння — поблизьку синагогу, а також церкву св. Івана Хрестителя. Саме цьому єврейському пророкові, рабин присвятив декілька статтей у німецьких сходознавчих виданнях. Усього за п’ять хвилин можна було дійти до архієпископського палацу, де він відвідував свого друга, секретаря архієпископа Твардовського, ксьондза Тадеуша Мазура. Ця дружба офіційно пояснювалася спільними науковими дослідженнями, а неофіційно — пристрастю до ксьондзових наливок. Обидвоє неабияк полюбляли їх смакувати, дискутуючи при цьому про палестинську ономастику чи можливості асиміляції єврейської меншини в Польщі, оскільки рабин Шацкер був палким прихильником цього явища.

Ці рабинові погляди рішуче поділяв також аспірант Герман Кацнельсон, який саме сидів у його кабінеті, спостерігаючи, як ледь імлисті очі Шадкера пильно розглядають крізь лупу гебрайський текст, що ним убивця Люби Байдикової пояснив свою криваву розправу.

— «Кров, вістря, руїна, ворог, кінець, смерть для сина досвітньої зірниці не є ганьбою і не є злом». Професор Курилович переклав вірно, — Шацкер поклав аркуша, — і мені немає чого додати. Хоча, на мою думку — дуже ймовірно, що цей напис не походить із жодного відомого мені єврейського твору, написаного після Тори.

— Якщо це не парафраз і не цитата, — Кацнельсон явно хизувався науковою лексикою, — можливо, той, кого ми розшукуємо, просто це вигадав. Наскільки він має володіти мовою, аби йому таке вдалося? І чи можна на підставі напису встановити, що його автор навчався в якійсь єврейській школі?

— Це дуже просте речення, пане аспіранте, — ледь усміхнувся рабин. — Його міг написати кожен, хто бодай трохи вивчав давньоєврейську. Звичайно, він повинен знати алфавіт і вміти користуватися словником. На мою думку, людина з пересічними здібностями написала б таке, провчившись два місяці. Класичну давньоєврейську викладають, звісно, у хедерах та єшивах, але крім того, на різних курсах. У Львові сіоністи з «Бенаї Берітг Леополіс» провадять щонайменше два курси біблійної гебрайської. Уявіть, що в Німеччині цю мову викладають навіть у гімназіях, причому найохочіше вчаться майбутні пастори. Алє таке можливе в цивілізованій країні, а не в Польщі... У нас досі панують упередження... Я сам знаю такого собі ксьондза...

— Найцікавіші слова тут, — Кацнельсон вирішив не слухати політичних розумувань і не втрачав сподівань на якусь вказівку, — це «син досвітньої зірниці». Напис, додам, зробила людина, яка вчинила злочин. Цей убивця може сам себе називати «сином досвітньої зірниці», тобто сатаною. Як би ви це прокоментували?

— Якщо ми погодимося з тим, що йдеться про сатану, — Шацкер підвівся й стоячи гортав старе, оправлене в шкіру, видання гебрайської Біблії, що лежало на масивній підставці, — то вочевидь маємо справу із християнською традицією. Бо саме в ній один ассирійський чи нововавилонський цар, якого Ісайя в чотирнадцятому розділі глузливо назвав «бен шахар», тобто «син досвітньої зірниці» чи «досвітня зірниця», ототожнюється із сатаною. Наш пророк висміював цього царя, кажучи: «Як спав ти з небес, о сину зірниці досвітньої, ясная зоре, ти розбився об землю, погромнику людів!». Того ж таки царя християнські інтерпретатори Тертуліан та Ориген визнали сатаною, скинутим з небес до шеолу, тобто пекла, а латинські тлумачі назвали його «Люцифером», тим, що несе світло. Отже, якщо у вашому написі справді йдеться про Люцифера, я насмілюся припустити, що його зробив християнин.

— Дякую, — Кацнельсои підвівся зі стільця. — Ми розшукаємо цього Люцифера чи секту його прихильників...