Розділ «Число відьми»

— А хто міг би мені в цьому допомогти?

— Рабин Пінхас Шацкер, пане. Це блискучий знавець післябіблійної літератури. І всі конкорданси він тримає в пам’яті, проте... Ви ж однаково не знаєте, що воно таке...

— Отже, — Заремба вдав, ніби не почув останніх професорових слів і зазирнув до своїх нотаток, — Цей напис явно не з Біблії... Але може походити з пізніших жидівських пам’яток, і я перевірю це в пана Шацкера... Якщо він заперечить таку можливість, і виявиться, що цей напис не є жодною біблійною цитатою, а зроблений він гебрайською, якою користується лише Старий Заповіт або сіоністи, залишається одне-єдине припущення: ці слова написав сіоніст, чи не так, пане професоре?

— Я так не вважаю, сіоністи використовують розмовну гебрайську, а тут ми вочевидь маємо справу з літературним текстом. — Курилович узяв зі столу довгу лінійку і вказав два гебрайські слова. — Бачите ось це, пане Зарембо? Цю дативну фразу ««для сина досвітньої зірниці»?

— Так.

— «Син досвітньої зірниці» це перифраза такого собі біблійного, міфологічного персонажа. Той, хто написав «син досвітньої зірниці», запевне мав на увазі саме цю істоту. Отже, він безперечно послуговувався біблійною лексикою, хоча, як я вже сказав, це не канонічний текст. Хтось просто імітував мову Старого Заповіту.

— А що це за міфологічний персонаж?

— Дуже зловісний, — професор згасив сигарету й серйозно глянув на свого співрозмовника. — ««Син досвітньої зірниці» передається грецьким словом heosphoros, тобто ««той, що несе зірницю». Зараз ви зрозумієте, коли я скажу, ж це передається латиною. Lucifer, пане, саме так, звичайний латинський Nominalkompositum з характерною інтерморфемою -і-. А хто такий Люцифер, вам, звичайно, відомо. Спробуйте підставити його замість «сина досвітньої зірниці».

— «Кров, вістря, руїна, ворог, кінець, смерть, — перевів подих Заремба, — для диявола не пляма і не зло».

Вийшовши з кабінету професора, поліцейський сів на сходах неподалік кафедри класичної філології й почав гарячкою записувати зауваження в нотатнику. Голова в нього йшла обертом після специфічних пояснень Куриловича. Він знав, хто міг би йому допомогти розібратися в них. Проте ця людина знайшла своє нове покликання й вирішувала за дверима аудиторії складні лінгвістичні завдання.

IX

У Страсну п’ятницю Едвард Попельський їхав потягом Львів-Станіславів. Сидів у вагоні третього класу навпроти неохайного студента, котрий захоплено читав якийсь пригодницький роман. Поруч із заглибленим у книжку молодиком розташувалася міцна, червонощока селянка із плетеним кошиком на колінах. Погляд Попельського мандрував від одного до іншого сусіди. Едвард намагався навалою асоціацій притлумити внутрішній голос, який із самого ранку критикував його починання. Тому Попельський зосередився на студентові та його читві. «Цікаво, цей Марчинський, — думав він, розгледівши прізвище автора й ледь помітну назву розділу «... на тлі війни в Марокко», — це саме той, із яким я познайомився на Персенківці під час оборони Львова»?

Та спогади не приглушили отого внутрішнього голосу, який зараз дорікав: «Ти, старий дурню, йолопе сякий-такий, ти навіть гаразд не знаєш, куди їдеш, не кажучи про те, що прохання гарненької Рені може бути звичайнісінькою примхою і взагалі вже не мати для неї жодного значення!». Він відвів погляд від книжки Марчинського й глянув на селянські смаколики, що видніли з-під вишиваного рушника в плетеному кошику: ковбасу, вуджену грудинку й кров’янку.

Відчув голод, але не настільки дошкульний, аби це могло втишити розгніваний голос, який повсякчас докоряв: «Чому ти не повідомив її, що вирішив узятися за цю справу? А може, вона поїхала? У тебе що, забагато грошей, аби розтринькувати їх на весняні мандрівки Львівщиною?!».

До вагону ввійшов кондуктор і прокомпостував квитки. Селянка озвалася українською, запитуючи, чи далеко ще до Ходорова. Попельський зрадів, почувши, що вони прибувають туди за чверть години. Саме в цьому містечку він мав пересадку до Пукова. Дивлячись на українку з кошиком, повним великодніх страв, Едвард поринув у роздуми: невже цьогоріч римо-католицький Великдень припадає на ту саму неділю, що й греко-католицька Паска? Розкрив записника, силкуючись пригадати собі алгоритм, завдяки якому можна було обчислити дату Великодня за юліанським календарем.

Але навіть це не заспокоїло невидимого критика. «Ти закохався в що гарненьку жидівочку? — кепкував голос. — І чим збираєшся її завоювати? Чим хочеш підкорити? Кухлем пива, яким почастуєш Ренату, заставивши перед тим у ломбарді свої запонки? Глянь на себе, на кого ти схожий, вилинялий сатире! Подивися на свої порепані черевики, на пошарпані манжети, витерті рукави піджака!».

Потяг проминув село Отинію, озерце за ним, і повільно в’їхав до Ходорова. Попельський чемно попрощався зі студентом, пропустив уперед українську селянку і крізь темні окуляри почав роздивлятися сонне містечко. Такий типовий краєвид був йому добре знайомий: невеличкі, кособокі хатки, пожежне депо, бароковий костелик і маківка церкви, хмари куряви, жиди в ярмулках і лапсердаках, собаки, які тинялися попід хатами й ставали передніми лапами на низенькі підвіконня.

Давно знайомий пейзаж теж не втишив внутрішнього критика: «Ну, і що ти робитимеш понад дві години до від’їзду потяга до Пукова? Волочитимешся брудними запилюженими вуличками, чи, може, підеш до кнайпи й витрусиш кілька грошів на чай і присохлу булку?!».

Потяг загальмував, Попельський вистрибнув з нього разом з кількома пасажирами й опинився на пероні, вимощеному нерівними плитами. Закурив сигарету.

«Ну, то що ти тепер робитимеш?» — не вгавав кепкувальник.