Розділ «Частина третя»

Її не було. Я постукала кілька разів у двері — ні звуку. Я пішла назад до своєї машини, аж тут подумала, що я могла б також перевірити двері Патріка Таунсенда. Там теж ніхто не відповів. Я зазирнула у переднє вікно, але там майже нічого не було видно: лише темну і, здавалося б, порожню кімнату. Я повернулася до передніх дверей і постукала знову. Нічого. Але коли я посмикала ручку, то двері відчинилися, це здавалося майже еквівалентом запрошення.

— Агов! — гукнула я. — Містере Таунсенде? Агов!

Відповіді не було. Я увійшла до вітальні — спартанського простору з темною дерев’яною підлогою і голими стінами; єдиним декоративним елементом, не надто охоче сюди допущеним, було кілька фотографій у рамках на каміні. Патрік Таунсенд у формі — спочатку армія, потім поліція — і кілька фотографій Шона: малого, потім підлітка, який натягнуто усміхається в об’єктив, та сама поза і вираз на обох знімках. Була й фотографія Шона і Гелен у день їхнього весілля — перед церквою в Бекфорді. Шон мав юний вигляд, красивий і нещасний. Гелен — така ж, як і зараз, може, хіба трохи худіша. У неї вигляд був щасливіший, вона сором’язливо всміхалася в камеру, незважаючи на потворну сукню.

Угорі на дерев’яному буфеті перед вікном стояв інший набір рамок: грамоти, похвали, сертифікати: монумент досягнень батька й сина. Наскільки я могла бачити, ніде не було фотографій матері Шона.

Я вийшла з вітальні й знову погукала: «Містере Таунсенде!» Мій голос розкотився луною в коридорі. Будинок здавався покинутим, але при тому бездоганно чистим: ані порошинки на плінтусах чи бильцях. Я пішла сходами на другий поверх. Там були дві спальні, одна біля одної, обставлені так само скромно, як і вітальня внизу, але, судячи з усього, обжиті. У головній спальні, велике вікно якої виходило вниз на долину річки, були речі Патріка: начищені чорні туфлі біля стіни, його костюми в шафі. У сусідній кімнаті, поруч з акуратно застеленим ліжком, стояв стілець, на якому висів жакет від костюма, я впізнала цю річ — його носила Гелен, коли я говорила з нею в школі. А в шафі був іще її одяг: чорний, сірий, темно-синій і безформний.

Мій телефон запищав, оглушливо голосно у гробовій тиші цього будинку. У мене була голосова пошта, пропущений виклик. Джулс.

— Сержант Морґан, — серйозно казала вона. — Мені потрібно поговорити з вами. Це дуже важливо. Я їду до вас. Я… е… Мені потрібно поговорити з вами наодинці. Побачимось у відділку.

Я поклала телефон у кишеню. Повернулася в кімнату Патріка й ще раз швидко роззирнулася: подивилася на книжки на полицях, у шухляду біля ліжка. Там були ще фотографії: теж старі, Шона з Гелен разом; риболовля на річці поблизу будинку Вордів; Гелен і Шон гордо спираються на новий автомобіль; Гелен на тлі школи — горда й водночас трохи знічена; Гелен у дворі з кішкою на руках. Гелен, Гелен, Гелен…

Я почула якийсь шум, клацання, звук засува, потім рипіння. Я квапливо склала назад фотографії і засунула шухляду, а потім якомога тихше вийшла з кімнати. І тут я завмерла. Гелен стояла біля підніжжя сходинок, дивлячись на мене. Вона тримала в руці ніж для чищення овочів — і стискала його лезо так міцно, що на підлогу скапувала кров.

Гелен геть не розуміла, чому Ерін Морґан бродила по дому Патріка, наче у себе вдома, але зараз її більше хвилювала кров на підлозі. Патрік любить чистоту. Вона принесла ганчірку з кухні й почала витирати, але з глибокого порізу на долоні натекло ще.

— Я різала цибулю, — пояснила вона детективу. — Ви мене налякали.

Це було не зовсім так, тому що вона перестала поратися з цибулею, коли побачила, що до будинку під’їздить машина. Із ножем у руці вона стояла нерухомо, коли Ерін стукала, а потім спостерігала, як вона бродить домом Патріка. Вона знала, що його немає вдома, тому гадала, що детектив просто піде. Але потім вона згадала, що, виходячи зранку, не замкнула вхідних дверей. Так, усе ще з ножем у руках, вона пішла через двір перевірити, що діється.

— Дуже глибоко, — сказала Ерін. — Треба промити рану й перев’язати як слід.

Ерін спустилася і стояла над Гелен, дивлячись, як та витирає підлогу. Стояла в будинку Патріка, наче мала повне право в ньому перебувати.

— Він розлютиться, якщо це побачить, — сказала Гелен. — Він любить чистоту. Завжди любив.

— І ви… доглядаєте його будинок?

Гелен гостро зиркнула на Ерін.

— Я допомагаю. Він робить більшість речей сам, але уже в літах. А він любить, щоб усе було так, а не інакше. Його покійна дружина, — сказала вона, дивлячись на Ерін, — була нечупара. Він так казав. Таким старомодним словом. А «шльондра» зараз уже не кажуть, ні? Це політично некоректно.

Вона встала перед Ерін, тримаючи закривавлену ганчірку перед собою. Біль у руці був гарячий і різкий, майже як опік. Вона вже не знала, кого боятися, чи за що почуватися винною, але вона відчувала, що має потримати Ерін тут, щоб з’ясувати, чого та хоче. Затримати її на певний час, доки Патрік не повернеться, на що вона сподівалася, позаяк Гелен була впевнена, що він хотів би поговорити з детективом.

Гелен витерла ручку ножа ганчіркою.