Розділ «Частина третя»

— Якщо мене спитати — то був радше екзорцизм, ніж убивство. Вона виганяла злого духа, який опосів її чоловіка. Він покинув його, але не саме це місце, чи не так? Вам там добре спалося?

— Ну, я…

— Не здивуюся. Це мене зовсім не дивує. Я могла б сказати вам — якби ви слухали. Це місце повне зла. Чому, по-вашому, Таунсенд дбає про нього, як про власний дім, доглядає його, як своє особливе місце?

— Уявлення не маю, — сказала я. — Я думала, він тут ночує, коли ходить на риболовлю.

— Риболовля! — вигукнула вона, ніби нічого настільки безглуздого в житті не чула. — Риболовля!

— Ну, я насправді бачила, як він тут рибалить, так…

Нікі пирхнула й відмахнулася. Ми стояли на березі. Нікі насилу роззула опухлі рябі ноги. Вона торкнулася води пальцем ноги й задоволено хихикнула.

— Холодна тут водичка, правда? Чиста.

Стоячи по кісточки в річці, вона запитала:

— Ви бачили його? Таунсенда? Питали його про дружину?

— Ви маєте на увазі Гелен?

Вона повернулася, щоб подивитися на мене й зробила зневажливу міну.

— Дружину Шона? Оцю Гелен, у якої обличчя як відшльопаний зад? До чого тут вона взагалі? Вона настільки ж цікава, як фарба, що сохне у дощовий день. Ні, вас цікавить дружина Патріка — Лорен.

— Лорен? Лорен, яка померла тридцять років тому?

— Так, Лорен, яка померла тридцять років тому! Ви думаєте, що мертві не мають значення? Ви думаєте, що мертві не говорять? Ви повинні почути те, що вони мають сказати. — Вона забрела трохи далі в річку, нахилилася, намочила руки. — Сюди Енні прийшла помити руки, ось так, тільки вона потім пішла далі…

Я втрачала інтерес.

— Але мені треба йти, Нікі, мені потрібно прийняти душ, дещо зробити. Приємно було поговорити, — сказала я, розвернулася й пішла. Я була вже на півдорозі до будинку, коли почула, що вона кличе мене.

— Ви думаєте, мертві не говорять? Вам варто послухати, можете дещо дізнатися. Ви насправді шукаєте Лорен, саме з неї все почалося!

Я залишила її на річці. Мій план полягав у тому, щоб дістатися до Шона рано; я подумала, що якщо я зранку прийду до нього й підвезу до відділка, то він буде у мене в полоні щонайменше п’ятнадцять хвилин. Він не зможе піти від мене чи висадити мене з машини. Це було краще, ніж сперечатися з ним у відділку, де є інші люди.

Від будинку Вордів до будинку Таунсендів було доволі близько. Уздовж річки, може, милі зо три, але туди немає прямої дороги, доводиться їхати шляхом на місто, а потім завертати, тож я дісталася туди вже після восьмої. Я спізнилася. У дворі не було жодної машини — усі вже поїхали. Я усвідомлювала, що розумно було б розвернутися і поїхати до відділка, але в мене в голові звучав голос Нікі, і Луїзи теж, і я думала, що я просто погляну: а раптом десь тут поблизу є Гелен.