Розділ «Частина третя»

— Не Нел, це не її, правильно? Ось дивися, — вказала вона на гравіювання. — Бачите? «Л. С.»

— Так, я знаю. «Л. С.», Ліббі Сітон. Але ж насправді воно не належить Ліббі, правильно? Я не думаю, що такі запальнички виробляли в сімнадцятому столітті.

Нікі захихикала:

— Це не Ліббі! Ви думали, що «Л. С.» — це Ліббі? Ні-ні-ні! Ця запальничка належала Лорен. Лорен Таунсенд. Лорен, яка колись була Слейтер.

— Лорен Слейтер?

— Точно! Лорен Слейтер, вона ж Лорен Таунсенд. Стара вашого детективного інспектора.

— Мати Шона? — Я подумала про хлопчика, який іде вгору сходами, хлопчика на мості. — Лорен у тій оповідці — мати Шона Таунсенда?

— Це правда. Господи Ісусе! Щось ти не дуже здогадлива, ні? І це не оповідка, чи не так? Це не просто оповідка. Лорен Слейтер одружилася з Патріком Таунсендом. Вона народила сина, у якому просто душечки не чула. Усе було чотко. Тільки от вийшло так, що копи змусили нас повірити, ніби вона пішла й утопилася!

Вона нахилилася вперед і усміхнулася мені.

— Щось не дуже ймовірно, га? Я й тоді казала, звичайно, тільки ніхто мене не слухає.

Чи Шон дійсно був тим хлопчиком? Тим, на сходах, тим, який бачив, як його матір падала, чи то не бачив, залежно від того, що ви собі думаєте? Чи було це правда, а не тільки твоя вигадка, Нел? Лорен зраджувала чоловіка, пила, була розбещена, погана матір. Хіба це не її історія? Це саме на сторінці з Лорен ти написала: «Бекфорд — НЕ місце самогубств. Бекфорд — це місце, де позбувалися небажаних жінок». Чи саме це ти намагалася сказати мені?

Нікі продовжувала говорити.

— Бач? — сказала вона, тицяючи в мене пальцем. — Бач? Оце я й маю на увазі. Ніхто мене не слухає. Ось ти сидиш там, просто переді мною, і навіть не слухаєш!

— Я слухаю. Я просто… Я не розумію.

Вона гмикнула.

— Ну послухаєш — то зрозумієш. Ця запальничка, — клац-пшшш, — належала Лорен, так? Ти повинна запитати себе, чому твоя сестра отримала її, чому вона в її речах?

— Там? Отже, ви були в будинку! Ви взяли, ви… це ви? Ви були в ванній кімнаті? Ви писали щось на дзеркалі?

— Послухай мене! — вона стала на ноги. — Не турбуйся про те, що це не важливо.

Вона зробила крок до мене, нахилившись, і знову клацнула запальничкою, між нами замерехтів вогник. Від неї пахло підгорілою кавою і зів’ялими трояндами. Я відкинулася назад, подалі від цього старечого духу.

— Ти знаєш, для чого він її використав? — сказала вона.