Розділ «Частина третя»

— Вибач, Ліно, але що я міг зробити?

Я почала реготати, але він сказав мені заткнутися, стиснув кулак, і я подумала, що він збирається врізати мені знову, так що заткнулася.

Ми були біля будинку на березі моря — просто один-єдиний будинок, сам собою, просто на скелі, із садом, муром і таким, як ото в пабах буває, столиком надворі. Будинок, схоже, під замком, навколо не було нікого. Звідти, де я стояла, було видно ще одну будівлю неподалік, а стояли вони при простій ґрунтівці. Я не чула нічого: ні машин, нічого подібного, тільки чайки й хвиля б’є об скелю.

— Немає сенсу кричати, — сказав він, неначе прочитав мої думки. Потім узяв мене за руку, повів мене до столу і дав серветку, щоб витерти рот.

— У тебе все будете гаразд, — сказав він.

— Та ну? — відказала я, але він просто відвернувся. Ми довго просто сиділи там, пліч-о-пліч, і він поступово відпускав мою руку, його дихання сповільнювалося. Я не виривалася. Ще немає сенсу боротися. Ще рано. Я була налякана, мої ноги тремтіли, як не знаю що, під столом, і я не могла їх зупинити. Але я насправді відчувала, що це добре, що це корисно. Я відчувала себе сильною, як тоді, коли він зустрів мене в будинку і ми билися. Так, добре, він виграв, але тільки тому, що я не пішла на вбивство одразу, тільки тому, що я не була впевнена, з ким маю справу. Це тільки перший раунд. Якщо він думає, що мене переміг, то на нього чекає сюрприз.

Якби він знав, що я відчувала, що я пережила, не думаю, що він тримав би мене за руку. Думаю, що він утік би нафіг, світ за очі!

Я закусила губу. Відчула свіжу кров на язику, і мені сподобалося, від того було добре. Мені сподобався металевий смак, сподобалося відчуття крові в роті, є чим плюнути на нього. Коли настане час. У мене було стільки запитань до нього, але я не знала, з чого почати, так що я просто сказала:

— Чому ви тримаєте мене? — Було справді важко володіти голосом, щоб не тремтів, не ламався, не показувати йому свого страху. Він нічого не сказав, то я й запитала знову:

— А чому ви залишили собі цей браслет? Чому не викинули? Чи не залишили в неї на зап’ясті? Навіщо це?

Він відпустив мою руку. Він не дивився на мене, просто дивився на море.

— Не знаю, — сказав він втомлено. — Чесно кажучи, я поняття не маю, чому я взяв його. Для страховки, мабуть. Схопився за соломинку. Для того, щоб мати силу над кимось іще… — Він раптово замовк і заплющив очі. Я не зрозуміла, про що він говорить, але у мене було таке відчуття, ніби я відкрила щось, якусь можливість. Я злегка відсунулася від нього. Потім трохи більше. Він знову розплющив очі, але нічого не зробив, просто дивився на воду, його обличчя нічого не виражало. Він мав спустошений вигляд. Розбитий. Вигляд людини, у якої нічого не залишилося. Я відсунулася по лавці далі. Я могла бігти. Я дуже швидко вмію, коли треба. Я озирнулася на трасу за будинком. Маю хороший шанс піти від нього, якщо побіжу прямо по трасі, над муром і полями. Якби я зробила так, він не міг би доганяти мене на машині, і в мене є шанс.

Я не робила цього. І хоча я знала, що це, може, мій останній шанс, лишилася на місці. Коли вже на те, подумала я, то краще померти, знаючи, що трапилося з моєю матір’ю, ніж жити, гадати, і ніколи не дізнатися. Навряд чи я таке витримала б.

Я звелася на ноги. Він не рухався, просто дивився на мене, як я обійшла стіл і сіла навпроти нього, так, щоб він дивився на мене.

— Ви знаєте, що я думала, коли вона залишила мене? Мама. Коли її знайшли, прийшли до мене й сказали про це — я думала, що це був її вибір. Я думала, що вона вирішила померти, бо відчувала себе винною у тому, що трапилося з Кейті, або тому, що їй було соромно за це, або… Не знаю. Просто тому, що до води її тягло сильніше, ніж до мене…

Він нічого не сказав.

— Я була переконана! — крикнула я так голосно, як тільки могла, і він підскочив. — Я вважала, що вона покинула мене! Ви розумієте, як воно — таке відчувати? А тепер виявляється, що це не вона зробила. Вона нічого не вибирала. Це ви забрали її. Забрали її в мене, так само, як забрали й Кейті!

Він усміхнувся мені. Я згадала, як ми колись вважали його красивим, і в мене аж шлунок перевернувся.

— Я не забрав Кейті в тебе, — сказав він. — Кейті не твоя, Ліно. Вона була моєю.

Я хотіла кричати на нього, подряпати йому обличчя. Вона була не твоя! Не твоя! Не твоя! Я щосили втиснула нігті в руки, я закусила губу, знову відчула смак крові, і стала слухати його виправдання.