Розділ «Борва мечів»

— На ваш замок падає сніг, — зауважив він. — Які з себе бувають химери, коли їх укриває сніг?

Санса заплющила очі й спробувала пригадати.

— Просто білі купи.

— То й добре. Химер ліпити — то клопіт, а кілька грудок білого снігу — жодного.

Так воно і сталося. Химери були прості, а Першовежа — ще простіша. Високу будівлю вони виліпили разом, ставши на коліна біч-обіч, аби її викотити і вигладити. Коли вежа була готова, Санса відщипнула пальцями жменю снігу від верхівки і кинула Петирові у обличчя. З несподіванки той аж кавкнув, коли сніг провалився йому за комір.

— Ой, панно, це ви не шляхетно вчинили!

— Ви теж, коли привезли мене сюди, а обіцяли — додому!

Санса дивувалася сама собі, відки в неї стало хоробрості на таке зухвальство. «Від Зимосічі» — подумала вона. — «У мурах Зимосічі я стаю сміливіша.»

Баеліш спохмурнів чолом.

— Так, у сьому я вас надурив… і в іншому теж.

Сансі аж у животі затріпотіло.

— У чому… іншому?

— Я казав вам, що найсолодша для мене втіха — допомагати вам із замком. Але мушу покаятися — збрехав і тут. Найсолодша втіха для мене — дещо інше.

Він підступив ближче.

— Оце.

Санса відсахнулася була назад, але Петир узяв її в обійми… і почав цілувати. Вона слабенько запручалася, та не викрутилася, а лише пригорнулася щільніше. Його вуста накрили її, ковтнувши несказані слова. На смак вони відгонили м’ятою. На пів-удару серця Санса піддалася поцілунку… а тоді відвернула обличчя і рішуче вивільнилася з обіймів.

— Що це ви таке коїте?!

Петир обсмикнув кирею.

— Цілую снігову діву.

— Он кого ви маєте цілувати! — Санса зиркнула угору на балкон тітки Лізи, але той був порожній. — Вашу вельможну пані дружину!