Розділ «Борва мечів»

— Сподіваюся, князеві Роберту вже краще? Я не хотіла розірвати його ляльку, але він руйнував мій сніговий замок, і я лише…

— Ти надумала мені тут очі замилювати? — спитала тітка. — Я казала не про Робертову ляльку. Я бачила, як ти його цілувала!

У високій палаті аж похолоднішало — наче стіни, підлога та стовпи одночасно перетворилися на кригу.

— То не я цілувала пана Петира, а він мене.

Ліза гнівно роздула ніздрі.

— Чого б це Петир тебе цілував?! Він має дружину, яка його кохає — дорослу жінку, не мале дівчисько! Таке, як ти, йому ні до чого. Зізнайся, мала — це ти на нього накинулася. Саме так усе й було!

Санса ступила крок назад.

— Ні, все було не так!

— Куди це ти? Налякалася? Було б покарати твоє зухвальство та розпусність… але я матиму до тебе милість. Робертові ми тримаємо хлопчика для биття — є такий звичай у Вільних Містах. Адже власне його здоров’я надто крихке для різок. Тобі я теж знайду якусь простолюдинку — шмагатимуть її, не тебе. Та спершу ти мусиш визнати провину. Я не терпітиму брехні, Алейно.

— Я лише будувала замок зі снігу, — мовила Санса. — Пан Петир мені допомагав, а потім поцілував. Ви не могли бачити нічого іншого.

— Ти вже зовсім честь і совість забула, га?! — визвірилася тітка. — За дурепу мене вважаєш? Авжеж, по очах знаю — ти вважаєш мене за дурепу! Не смій перечити! Я тобі не дурепа. Ти вирішила, що кожен чоловік може бути твій, бо ти молоденька і вродлива. Хіба я не бачила, які погляди ти кидаєш на Марільйона? Я, панночко, знаю геть про все, що робиться у Соколиному Гнізді. А таких, як ти, я вже стрічала. Надумала собі, що як на всю пику викотиш очі та вишкіриш зуби, мов шльондра, то відбереш у мене Петира? Дзуськи! Він мій, лише мій!

Тітка підвелася на ноги.

— Усі намагалися його в мене забрати! Пан батько, чоловік, твоя матуся… Кетлін понад усе, так! Вона теж полюбляла цілувати мого Петира, ще й як полюбляла!

Санса ступила ще крок назад.

— Моя мати?!

— Та твоя мати, хто ж! Золота твоя матуся, моя власна люба сестра Кетлін. Не думай мені гратися у невинність, підла мала брехуха! Усі роки у Водоплині вона гралася з Петиром, наче зі своєю іграшкою. Зваблювала посмішками, солодкими словами, хтивими поглядами… а ночами мучила його найгірше!

— Ні!

«Матінка померла!» — хотіла Санса заволати на все горло. — «Вона була вам сестрою, а тепер вона мертва!»

— Ні, паніматка такого не робили! — скрикнула вона. — І ніколи б не зробили!

— Тобі звідки знати? Ти там була? Ото ж бо й воно! — Ліза зійшла з панського столу в вихорі спідниць. — А чи не було тебе, часом, у почтах князів Бракена і Чорноліса, коли вони приїхали до пана батька судитися у своїй чварі? Для нас тоді грав та співав пісняр князя Бракена, і Кетлін того вечора протанцювала з Петиром шість танків, шість — я всі порахувала! Князі почали сваритися, пан батько повели їх до приймальні, а нас уже ніхто не зупиняв — пили собі й пили досхочу. Едмур напився п’яний, бо ж малий ще був… а Петир спробував поцілувати твою матір, та вона його відштовхнула і засміялася. Вона з нього кепкувала! Його це так принизило, поранило… мені аж серце краялося… а потім він упився і упав на стіл. Дядько Брінден повів його спати, щоб пан батько не побачили. Але ж ти нічого з того не пам’ятаєш, га?