Розділ «Борва мечів»

Зрештою Гальдерові та Лошаку довелося відтягати його від Залізного Емета за обидві руки. Розвідник сидів на землі приголомшений, щита його було побито на тріски, забороло з шолома покривлене убік, а меч валявся за три сажні.

— Та годі вже, Джоне! — горлав Гальдер. — Він же впав, ти його знезброїв! Годі казитися!

«Ні, не годі. Цей сказ ніколи не скінчиться.» Джон впустив меча на землю і промимрив:

— Вибач мені, Емете. Тобі боляче, я тебе забив?

Залізний Емет стягнув з голови шолома.

— Що саме у слові «здаюся» ти недотямив? Га, Снігу-воєводо?

Втім, казав він дружньо, без гніву — Емет був із себе хлопець приязний і найбільше на світі любив пісню мечів.

— Рятуй мене, Воїне, — простогнав він, — тепер я розумію, що мав відчувати Кворин Піврукий.

То вже було занадто. Джон вирвався з рук друзів і сам закрокував до зброярні. У вухах досі гуло від удару, завданого Еметом. Джон сів на лаву і охопив голову долонями. «Чого я такий злий?» — питав він себе. Але то було дурне питання. — «Князь на Зимосічі. Я можу стати князем на Зимосічі. Спадкоємцем свого батька.»

Але перед ним в уяві чомусь плавало не обличчя князя Едарда, а обличчя пані Кетлін. Синіми очима та суворо стисненими вустами вона скидалася на Станіса. «Чорний чавун» — подумав він, — «твердий, але крихкий». Вона дивилася на нього так, як колись у Зимосічі, коли він перевершував Робба у бою мечем, у складанні чисел… та хай у чому. «Хто ти такий?» — здавалося, питав її погляд. — «Тобі тут не місце. Навіщо ти з’явився?»

Друзі нікуди не ділися з навчального двору, та Джон не відчував охоти з ними бачитися. Він вийшов зі зброярні задніми дверми, спустився крутими кам’яними сходами до «жуковин» — проходів, що з’єднували палати і вежі замку під землею. Відти вже було недалечко до лазні, де Джон змив піт у прохолодній купелі, а тоді заліз до гарячої полежати і просякнути. Біль потроху спливав із м’язів; плаваючи у теплі, Джон згадав каламутні ставки у божегаї Зимосічі, що булькали та парували влітку і взимку. «Зимосіч» — думав він. — «Теон лишив її спаленою та розбитою, але я можу все відновити.» Авжеж цього бажав би і батько, і Робб. Невже вони дозволили б замкові лежати у руїнах?

«Ти не можеш бути князем на Зимосічі. Ти вродився байстрюком» — знову почув він слова Робба. І кам’яні королі раптом загарчали своїми гранітовими язиками: «Тобі тут не місце. Ти тут чужий.» Коли Джон заплющив очі, то побачив серце-дерево з блідим гіллям, червоним листям і урочистим похмурим обличчям. Оберіг-дерево — то було саме серце Зимосічі. Так завжди казав князь Едард… але задля порятунку замку Джон мусив вирвати серце з усім його прадавнім корінням і згодувати голодному вогняному богові червоної жінки. «Я не маю на це права» — подумав він. — «Зимосіч належить старим богам.»

До замку Чорного його повернули голоси, що залунали під склепінням підвалу.

— Хтозна, хтозна… — казав якийсь чоловік повним сумніву голосом. — Якби ж я знав його трохи краще… але що князь Станіс про нього не скаже ані доброго слова, те знаю напевне.

— Коли це Станіс Баратеон казав добре слово бодай про когось? — Голос пана Алісера не було з ким сплутати. — Якщо дозволити Станісові обирати за нас князя-воєводу, то Вартою ми лише зватимемося, а насправді перетворимося на його покірних слуг. Тайвин Ланістер цього не забуде і не подарує. А ви ж знаєте, що зрештою перемога завжди лишається за ним. Князь Тайвин вже раз і Станіса був побив — на Чорноводі.

— Князь Тайвин — за Слинта, — мовив Бовен Марш занепокоєно. — Можу тобі, Отеле, його листа показати. «Наш вірний друг та слуга» — отак він його називає.

Джон Сніговій рвучко сів, і троє співрозмовників завмерли, зачувши плескіт води.

— Перепрошую шановне панство, — мовив Джон з крижаною чемністю.

— Що ти тут робиш, байстрюче? — запитав Терен.

— Купаюся. Та ви змовляйтеся собі, на мене не зважайте.