Розділ «Борва мечів»

— Ну хіба що за мене. Варті зараз потрібен саме я. Це й дурень побачить.

— Так, це побачить навіть дурень, — погодився Сем, — хоч би й такий, як я. Але… не мав би вам казати, проте… король Станіс має намір поставити наказним воєводою пана Дениса, якщо ми нікого не оберемо сього ж вечора. Я чув, як він казав маестрові Аемону, коли відіслав решту братчиків геть.

Джон XII

Залізний Емет був довготелесий, стрункий та зграбний молодий розвідник, чиєю силою, витривалістю та майстерним володінням зброєю пишалася Східна Варта. З їхніх навчальних двобоїв Джон завжди виходив побитий і закляклий, а наступного дня прокидався укритий синцями. Та саме цього він і бажав. Адже ніколи не навчишся нічого нового, стаючи лише проти таких, як Шовкун або Лошак — чи навіть дужий, але вайлуватий Грен.

В інші дні Джон втішався тим, що сам давав не меншого прочухана, ніж давали йому. Але того дня сталося інакше. Уночі він майже не спав; якусь годину поперекидавшись із боку на бік, він покинув спроби заснути, вдягнувся і пішов нагору Стіни, де й блукав до сходу сонця у відчайдушній боротьбі з собою, обмірковуючи слова Станіса Баратеона. Тепер брак сну нагадав про себе: Емет безжально лупцював його з усіх боків, тіснив двором, змушуючи танцювати на п’ятах, відганяв довгими замашними ударами, а час від часу ще й додавав поштовху щитом, трохи не збиваючи з ніг. Одна Джонова рука вже заніміла від ударів, а у другій тупий навчальний меч здавався важчим щохвилини.

Він наготувався вже опустити клинка і попрохати про перепочинок, як раптом Емет обдурив його ударом понизу, а згори, над щитом сікнув так раптово і люто, що влучив Джонові у скроню. Джон запнувся, захитався; шолом і голова аж загули. На пів-удару серця світ перед щілиною шолома розплився у тумані.

І зникли прожиті роки, і він знову опинився у Зимосічі, вдягнений у підбитий шкіряний каптан замість кольчуги та блях. Меч його було зроблено з дерева; за супротивника навпроти стояв не Залізний Емет, а Робб.

Щоранку вони — Сніговій та Старк — навчалися разом, відколи почали ходити. Крутилися і рубали, стрибали і бігали у оточенні величних мурів замку, галасували та сміялися, іноді навіть плакали, коли не було кому дивитися. У бійці вони ставали не малими хлопчаками, а могутніми лицарями та звитяжцями.

— Я — принц Аемон Драконолицар! — вигукував Джон.

А Робб відповідав ще гучніше:

— Тоді я — Флоріан Дурень!

Або ж Робб казав:

— Я — Юний Дракон!

І чув від Джона відповідь:

— А я — пан Риам Рожвин!

Того ранку Джон вигукнув першим:

— Я — князь і повелитель Зимосічі!

Ті слова були вже проказані раніше не менш як сто разів. Але того разу, того єдиного разу Робб відповів:

— Ти не можеш бути князем на Зимосічі. Ти вродився байстрюком. Паніматка кажуть: тобі ніколи не бути володарем Зимосічі.

«Я вже гадав, що забув.» Джон відчув у роті смак крові. Мабуть, від завданого удару.