Розділ «Борва мечів»

— Не бачу Дрогона, — мовив лицар Джораг Мормонт, приєднуючись до Дані на передньому чардаку. — Знову загубився, абощо?

— Це ми загубилися, мій добрий пане, а не він. Дрогонові не смакує тягтися черевом по мокрому. Не більше, ніж нам.

Її чорний дракон був більший за інших двох. Він першим зважився спробувати крила над водою, першим перелетів з корабля на корабель, першим пірнув у хмару… і першим уполював здобич. Щойно летюча рибка показувалася з-під поверхні води, як її огортав язик полум’я, хапали жадібні щелепи і ковтала голодна горлянка.

— Якими на зріст вони виростають? — з цікавості запитала Дані. — Чи не знаєте ви, часом?

— В Семицарстві оповідають про драконів минулого, що висмикували з моря велетенських кракенів.

Дані засміялася.

— От би побачити таке диво!

— То лише казки, халісі, — відповідав їй лицар-вигнанець. — У казках розповідають ще й про старих мудрих драконів, що наміряли собі тисячу років життя.

— А справді, скільки років може прожити дракон?

Вона зиркнула на Візеріона, що низько летів над самим кораблем, повільно змахуючи крилами і трохи збурюючи мляві вітрила.

Пан Джораг знизав плечима.

— Життя, відведене природою драконові, у багато разів довше за життя людини — принаймні, так співають у піснях. Але дракони, яких найкраще знало Семицарство, були дракони дому Таргарієн. Їх вирощували задля війни, і дні свої вони скінчували на війні. Дракона вбити нелегко, але можливо.

Зброєносець Білоборід, що стояв біля носової подоби, зціпивши пальці кощавої руки на високій дерев’яній ковіньці, обернувся і мовив:

— Коли Балеріон Чорний Жах помер за правління Джаяхаериса Миротворця, то мав двісті років віку, а завбільшки виріс такий, що міг цілком ковтнути зубра. Дракон, ваша милосте, ніколи не припиняє рости, поки має харч і волю.

Ім’я зброєносця було Арстан, проте Могутній Бельвас назвав його Білобородом за гущавину сивого волосся на обличчі. Саме так його тепер кликали усі. Він був вищий за пана Джорага, хоча не такий дебелий, очі мав світло-блакитні, а довгу бороду — білу, як сніг, і м’яку, наче шовк.

— Волю? — перепитала цікава Дані. — Ви про що?

— У Король-Березі ваші пращури звели велетенську твердиню під банею для своїх драконів. Її назвали Драконосхроном, і вона, хоча поруйнована, ще досі стоїть на пагорбі Раеніс. Там мешкали за днів минулих королівські дракони, і скидалося те помешкання на велетенську печеру, крізь залізні двері якої могли проїхати біч-обіч тридцять лицарів. І все ж було помічено, що жоден із драконів у Драконосхроні не досяг величини своїх предків. Маестри кажуть, що винуваті стіни навколо них і дах над головами.

— Якби стіни заважали рости, то усі селяни були б крихітні, а королі — завбільшки з велетнів, — мовив пан Джораг. — А я бачив здорованів, народжених у халупах, і карликів у замках.

— Люди є люди, — відповів Білоборід, — а дракони є дракони.

Пан Джораг пирхнув зневажливо.