Розділ «Борва мечів»

— Цього не може бути!

— А таки було. Коли твій батько дізнався, що до нього їде король, то надіслав звістку братові Бенджену на Стіну — запросив до бенкету з королем. А чорні братчики гендлюють з вільним народом більше, ніж ти гадаєш. Тому скоро звістка досягла мене. Я не міг опиратися такій спокусі. Твій дядько в обличчя мене не знав, боятися було нічого. А твій батько навряд чи упізнав би молодого гайворона, якого бачив мимохідь багато років тому. Я хотів подивитися на Роберта власними очима — як король на короля. І дядька твого Бенджена зміряти — що він за один. Бенджен тоді був першим розвідником Варти, лихою карою для усього мого народу. Тож я засідлав найпрудкішого коня і рушив у дорогу.

— Але ж, — заперечив Джон, — Стіна…

— Стіна може спинити військо, але не одинака. Я узяв з собою лютню та мішок срібла, подолав лід коло Довгого Кургану, пройшов кількадесят верст на південь від Нового Дарунку і купив собі коня. Загалом я рухався швидше, ніж Роберт, який сунув із почтом і велетенським караваном, щоб його королеві було зручно. За день шляху на південь від Зимосічі я пристав до їхнього товариства. Адже різні сердюки та заплотні лицарі завжди чіпляються до вельможних почтів, мов реп’яхи, сподіваючись відшукати вигідну службу. А з лютнею мене взяли охоче та відразу.

Він зареготав.

— Я ж бо знаю кожну сороміцьку пісню, яку склали хоч на північ, хоч на південь від Стіни. Ось так усе і сталося. Того вечора, коли твій батько приймав Роберта на учті, я сидів позаду в трапезній на лаві разом з іншими приблудними охотниками. Слухав, як Орланд зі Старограду грає на високій арфі та співає про давно померлих королів за морем. Я скуштував трунку і частунку зі столу твого батька, роздивився Крулеріза та Біса… і дітей князя Едарда теж, разом із вовченятами, що бігали за ними хвостом.

— Наче Бард Баель, — мовив Джон, пригадавши казку Ігритти у Мерзляках тієї ночі, коли він трохи її не вбив.

— Куди мені до нього! Не заперечую, деякі Баелеві походеньки надихнули мене на мої власні… але скільки можу пригадати, я не крав жодної з твоїх сестер. Баель складав власні пісні й жив так, як у них співалося. А я співаю тих, яких склали люди, кращі за мене. Хочеш іще меду?

— Ні, — відповів Джон. — Але якби вас раптом викрили… то схопили б…

— І твій батько відтяв би мені голову. — Король здвигнув плечима. — Щоправда, за його столом мене берегло право гостя. Наші закони гостинності такі ж старі, як першолюди, і святі, як оберіг-дерево.

Він махнув рукою на стіл між ними, де розкидані були шматки хліба та курячі кістки.

— Ти тут сидиш як гість, і з моїх рук тобі ніщо не загрожує… принаймні, цієї ночі. А тому скажи мені, Джоне Сніговію, ось таке. Ти — боягуз, який перебіг від ґав до нас зі страху за свою шкуру, або ж тебе до мого намету привело дещо інше?

Незважаючи на право гостя, Джон Сніговій розумів, що ходить по тонкому льоду. Один хибний крок — і він опиниться у крижаній воді, від якої вистигає серце. «Зважуй кожне слово» — наказав він собі й зробив довгий ковток меду, купуючи час для відповіді. А тоді відставив ріг і мовив:

— Спершу розкажіть, як перебігли ви, а потім я розповім про себе.

Манс Розбишака посміхнувся, чого Джон і сподівався. Король, певно ж, був із тих людей, які полюбляють власний голос понад усі інші.

— Як я перебіг до вільного народу — про те ти ще почуєш.

— Дещо вже чув. Хтось каже, що задля корони. Хтось — заради жінки. А ще кажуть, що ви маєте в собі дичацьку кров.

— Дичацька кров — то кров першолюдей. Та сама, яка тече у жилах Старків. Щодо корони, то чи бачиш ти її тут у наметі?

— Я бачу жінку.

Джон зиркнув на Даллу. Манс узяв її за руку та притягнув ближче до себе.