Розділ «Борва мечів»

— Моя пані безвинна у моєму гріху. Я зустрів її після повернення з замку твого батька. Піврукий був різьблений зі старого дуба, та мене зроблено з плоті й крові. Я вельми піддатний жіночим чарам… і тим не різнюся, напевне, від трьох чвертей братчиків Нічної Варти. Є люди в чорному, які мали жінок вдесятеро більше за цього вбогого короля. Тому вгадуй далі, Джоне Сніговію.

Джон хвилинку подумав.

— Піврукий казав, що ви маєте охоту до дичацької музики.

— Маю. І здавна мав. Твоя стріла лягла ближче. Але ще не в білчине око.

Манс Розбишака підвівся, розстебнув пряжку на своєму кобеняку і кинув його на лаву.

— Ось за віщо я скоїв те, що скоїв.

— За одежину?

— За чорну вовняну одежину присяжного братчика Нічної Варти, — виправив Король-за-Стіною. — Одного дня ми здобули добрячого оленя і вже його патрали, аж тут на пахощі крові з лігва виліз сутінькіт. Я його відігнав, але кобеняка мого він пошматував на клапті. Бачиш: осьде, і тут, і ще отут?

Манс весело реготнув.

— Плече та спину він мені пошматував не гірше. Крові натекло більше, ніж із того оленя. Брати боялися, що не довезуть мене живим до маестра Муліна у Тіньовій Вежі, а тому віднесли до дичацького селища, де одна стара трохи зналася на зціленні. Виявилося, що стара вже померла, та за мною взялася ходити її дочка. Вичистила рани, зашила, годувала кулешею та поїла трунками, доки я знову зміг сісти верхи. Дірки у кобеняку вона теж залатала — червоним шовком звідкілясь із Асшаю, що його її бабуся витягла з уламків коча, викинутого на Скрижанілий Берег. То був справжнісінький скарб, а вона подарувала його мені.

Він знову накинувся кобеняком.

— Але у Тіньовій Вежі мені дали нового вовняного кобеняка з комори — чорного, як ніч, і облямованого теж чорним. Щоб я його носив до чорних штанів, чорних чобіт, чорної сорочки й чорної кольчуги. На новому кобеняку не було ані дірочки, жоден край не злахмітився… та найперше на ньому не було жодної червоної нитки. Пан Денис Малістер суворо нагадав мені, що вояки Нічної Варти вдягаються у чорне. Наче я сам міг забути. А ще сказав, що мого старого кобеняка лишилося тільки спалити.

— Я утік наступного ж ранку… до таких місць, де за поцілунок не судять, і де чоловік може носити ті кольори, які обирає собі сам.

Він застібнув пряжку і знову сів.

— А ти, Джоне Сніговію? Яка була причина для твоєї втечі?

Джон зробив ще ковток меду. «Є лише одна казка, якій він може повірити.»

— Ви казали, що були у Зимосічі того вечора, коли мій батько бенкетував з королем Робертом.

— Казав, бо я там був.

— Тоді ви бачили нас усіх на власні очі. Принца Джофрі, принца Томена, принцесу Мирцелу. Моїх братів Робба, Брана та Рікона, сестер Ар’ю та Сансу. Бачили, як вони йшли проходом посередині й сіли за столом трохи нижче почесного помосту короля з королевою.

— Так, бачив. Пригадую.