Розділ «Борва мечів»

— Туди, де місце шльондрам.

Тиріонів палець смикнувся. Арбалет глухо тенькнув саме тоді, коли князь Тайвин почав підводитися. Стріла поцілила його трохи вище промежини, і він знову сів з болісним стогоном. Стріла загрузла аж до пір’я; навколо стрижня проступила кров, попливла волоссям на сороміцькому місці, струмком задзюрила голими стегнами.

— Ти мене встрелив, — недовірливо і вражено мовив Тайвин, скляніючи очима.

— Ви завжди швидко метикували, що до чого, пане князю, — відповів Тиріон. — Недарма вас поставили Правицею Короля.

— Ти… ти… ти мені не син…

— Отут ви прикро помиляєтеся, батьку. Я — це ви у дрібнішій подобі. А тепер зробіть ласку — помріть швидко. Мені ще встигнути на корабель.

Раз на життя батько таки зробив те, про що його попрохав Тиріон. За доказ правили раптові пахощі — то кишки послабило у мить смерті. «Добре, хоч стрілися ми у доречному місці» — подумав Тиріон.

Гидкий сморід, що наповнив приміщення нужника, довів іще одну річ. Знаний усіма жарт про його батька зрештою виявився брехливим — князь Тайвин Ланістер не умів срати золотом.

Семвел V

Король сердився. Сем побачив це відразу.

Чорні брати входили по одному і ставали на коліно. Станіс відштовхнув сніданок з сухарів, солонини та варених яєць і окинув усіх холодними очима. Червона жінка Мелісандра біля нього мала на обличчі такий вираз, наче спостерігала якусь веселу розвагу.

«Мені тут не місце» — подумав Сем занепокоєно, коли червоні очі зупинилися на ньому. — «Хтось же мав допомогти маестрові Аемону видертися сходами. Не дивіться на мене — я лише шафар при маестрі.»

Решта присутніх братчиків змагалася за місце Старого Ведмедя, окрім хіба що Бовена Марша, який відкликав своє ім’я з обрання, але лишився каштеляном замку і великим шафарем Варти. Сем не розумів, навіщо Мелісандрі знадобився ще й він.

Король Станіс тримав чорних братчиків на колінах незвично довго, але нарешті мовив:

— Підведіться.

Сем підставив маестрові Аемону плече і допоміг стати на ноги.

Напружену тишу порушив князь Янос Слинт, який відкашлявся і мовив:

— Дозвольте покірному слузі вашої милості сказати, яку втіху ми всі маємо з вашої найяснішої присутності. Коли я побачив зі Стіни прапори вашої милості, то зрозумів, що царину людей нарешті врятовано. «Ось іде людина, що не забуває свого обов’язку» — так казав я доброму панові Алісеру, — «могутній воїн і правдивий король.» Чи не дозволите покірно привітати вашу милість із перемогою над дичаками? Певен, що співці складуть про неї…

— Співці хай брешуть, що їм заманеться! — визвірився Станіс. — А ти, Яносе, не підлабузничай, не допоможе!

Він підвівся на ноги і насупився.