Розділ «Борва мечів»

Вони досягли підніжжя сходів і побачили неосвітлені двері.

— Осьде і четвертий рівень. Дайте-но мені руку, мосьпане. Тут безпечніше іти без світла. Є речі, яких краще не бачити.

Тиріон на хвильку завагався. Варис уже зрадив його один раз. Хтозна, в яку гру він грає? Хіба знайдеш краще місце вбити людину, ніж темні надра, про існування яких ніхто не відає? Тут його труп ніколи не знайдуть.

Але подивитися з іншого боку: який він мав вибір? Повернутися сходами угору і вийти крізь головну браму? Якби ж то.

«Хайме б не боявся» — спало Тиріонові на думку. Але потім він згадав, що саме зробив Хайме, узявся за євнухову руку і дозволив провести себе крізь чорноту, рухаючись услід тихому човганню шкіри по каменю. Варис ішов швидко, час від часу шепочучи: «Обережно, тут попереду три сходинки» або «Тут прохід хилиться донизу, пане мій».

«Я прибув до замку Правицею Короля крізь головну браму на чолі загону вірних мені людей» — подумав Тиріон, — «а вибираюся, наче щур у пітьмі, тримаючись за павучу лапу».

Попереду з’явилося світло — надто блякле для денного. Воно швидко наблизилося і перетворилося на склепінчасту пройму, зачинену ґратами. Варис видобув ключа, і вони ступили до малої круглої комірчини, звідки вело п’ятеро дверей, також заґратованих. У стелі зяяв отвір, до нього стіною збігала вервечка щаблів. З одного боку стояла жарівниця у подобі драконячої голови. Вугілля у роззявленій пащеці чудовиська вигоріло, але жарини досі блимали тьмяним жовтим сяйвом. Хай яке вбоге, світло дарувало розраду після суцільної пітьми проходів.

У комірчині на перехресті більше нічого не було, але на підлозі Тиріон помітив триголового дракона, викладеного червоними і чорними плитками. Якусь мить Тиріон морщив лоба, згадуючи, а тоді допетрав: «Це ж те саме місце, про яке казала Шая, коли Варис уперше привів її до мого ліжка».

— То ми під Баштою Правиці?

— Саме так.

Закляклі завіси обурено зарипіли, коли Варис потягнув на себе давно зачинені двері. На підлогу полетіли пластівці іржі.

— Оцим шляхом ми вийдемо до річки.

Тиріон повільно наблизився до щаблів, пробіг пальцями по найнижчому з них.

— А оцим я потраплю до моєї опочивальні.

— Тепер це опочивальня вашого ясновельможного панотця.

Тиріон глянув угору.

— Як високо тут лізти?

— Пане мій, ви заслабкі для такої необачності! Ще й часу бракує. Треба тікати.

— Я маю справи нагорі. Як високо туди лізти?

— Двісті й тридцять щаблів. Але якщо ваші наміри…