Розділ «Борва мечів»

— Е ні, зачекай! Ти назвав Стира як слід, то й про мої звання не забувай.

Манс Розбишака засміявся.

— Як забажаєш. Джоне Сніговію! Перед тобою стоїть Тормунд Велетнебій, Голос-у-Піднебессі, Гучний Ріг, Криголам і Громовий Кулак. А ще Тормунд Ведмежий Жених, Медовий Король на Краснокутті, Речник Богів і Батько Воїнів.

— Оце вже на мене схоже, — схвалив Тормунд. — Вітаю, Джоне Сніговію. Так сталося, що варги мені до душі. Краще варги, ніж Старки.

— Добра жіночка коло вогню, — вів далі Манс Розбишака, — зветься Далла.

Вагітна жінка подарувала Джонові привітну сором’язливу посмішку.

— Стався до неї поштивіше, ніж до королеви, бо вона носить мою дитину.

Манс обернувся до останніх двох.

— Оця красуня — Даллина сестра, Вала. А молодий Ярл при її боці — то її нова забавка.

— Я тобі не забавка! — заперечив чорнявий, суворий обличчям Ярл.

— Не мені, а їй, — пирхнув сивобородий Тормунд. — Невже тобі не до смаку, як Вала тобою бавиться?

— Ось такі ми, Джоне Сніговію, — мовив Манс Розбишака. — Король-за-Стіною зі своїм двором — який є, такий є. А тепер, гадаю, час і тобі нам дещо розповісти. Звідки ти такий узявся?

— З Зимосічі, — відповів Джон. — Дорогою через замок Чорний.

— Але що привело тебе аж на береги Молочної, бозна-куди від рідного вогнища? — Він не чекав на Джонову відповідь, а відразу обернувся до Торохкала. — Скільки їх було?

— П’ятеро. Троє мертві, хлопчак осьо тут. Ще один видерся схилом гори, куди за ним не пішов жоден кінь.

Очі Розбишаки знову стрілися з Джоновими.

— Лише п’ятеро? А може, десь тут никає ще кілька твоїх братів?

— Нас було четверо і Піврукий. Кворин був вартий двох десятків інших братчиків.

Король-за-Стіною всміхнувся.

— Дехто каже і таке. Та все ж… хлопчак із замку Чорного раптом їде у одній чаті з розвідниками Тіньової Вежі. Як це так сталося?