Розділ «Борва мечів»

— Забирайте вже того клятого меча та йдіть, поки я не роздумався! У стайні стоїть гніда кобила — пикою схожа на вас, але норовом лагідніша. Женіться за Шкарбаном, шукайте Сансу, повертайтеся на острів до своїх сафірів — мені байдуже. Більше не хочу вас бачити.

— Хайме…

— Крулеріз! — нагадав він їй. — Я подарував вам меча, ягідко — сподівався, ви хоч ним собі вуха прочистите. Справу скінчено. Прощавайте.

Але вона вперто не хотіла йти.

— Джофрі був вашим…

— Королем! І тільки ним. Облишмо це.

— Ви казали, його вбила Санса. То навіщо ж її захищаєте?

«Бо Джоф був для мене лише краплею сім’я, впорснутою між ніг Серсеї. І заслужив на смерть, як ніхто інший.»

— Я ставив королів на царство і скидав їх звідти. Санса Старк — це моя остання нагода повернути собі честь. — Хайме слабенько посміхнувся. — Та й нам, крулерізам, варто триматися одне одного. То ви вже колись підете чи ні?

Її велика долоня стиснулася навколо Вірноприсяжця.

— Піду. Я знайду дівчину і вбережу їй життя. Заради пам’яті її паніматки. І заради вас.

Брієнна незграбно вклонилася, крутнулася на підборах і вийшла геть.

Хайме сидів один за столом, поки світлицею повзли тіні. Коли звечоріло, він запалив свічку і відкрив Білу Книгу на своїй власній сторінці. У шухляді столу знайшлися перо і чорнило. Під останнім рядком, писаним паном Барістаном, він нашкрябав незграбною рукою, котрою міг би пишатися шестирічний хлопчак, навчений маестром своїх перших літер:

«Зазнав поразки у Шепітній Пущі від Молодого Вовка Робба Старка під час Війни П’яти Королів. Перебував у полоні в Водоплині. Відпущений за невиконану обіцянку. Дорогою потрапив у полон до «Хвацьких Компанійців». Скалічений за наказом їхнього ватажка Варго Хапа — втратив мечеву руку від удару клинка Золло Жирного. Безпечно повернений до Король-Берега Брієнною, панною з дідицтва Тарф.»

Коли він скінчив писати, незаповненими лишилися більше як три чверті сторінки між золотим левом на кармазині вгорі та білим щитом унизу. Пан Герольд Вишестраж почав його історію, пан Барістан Селмі — продовжив, але решту її Хайме Ланістер мусив написати сам. І обрати, що йому писати — теж сам.

Гаразд. Відтепер він писатиме тільки те, що обиратиме собі сам.

Джон X

Вітер дмухав зі сходу, і так страшно, що важка кліть хиталася від кожного пориву, наче якесь чудовисько тягало її зубами. Вітер ковзав уздовж Стіни, бринів на кризі, ляпав Джоновими полами на ґратах кліті. Небо було похмуро-сіре, сонце — блякла, лише трохи світліша за довкілля латка, схована за хмарами. Потойбіч простору, де останніми днями вирувала битва за Стіну, виднілися тисячі табірних вогнищ. Але вони здавалися зовсім дрібними й безсилими проти мороку та холоду, що лютував навколо.

«Веселенький день.» Джон Сніговій міцніше ухопився руками в рукавицях за ґрати; вітер знову гатив по кліті, наче молотом. Зиркнувши донизу, повз власні ноги, він не побачив землі — та загубилася у тіні, наче кліть їхала у якусь темну безодню. «Власне, смерть — це і є темна безодня» — подумав Джон. — «І коли цей день скінчиться, моє ім’я навіки загубиться в тіні.»

Діти-байстрюки народжуються від хіті та брехні — так кажуть люди. І вдачу такі діти мають легковажну та зрадливу. Колись Джон хотів довести, що він не такий, показати своєму вельможному батькові, що він може бути вірним та покірним сином, як Робб. «І зганьбив себе ущент.» Робб став королем, уславленим звитягами; а якщо Джона хтось і пам’ятатиме, то лише як перебіжчика, кривоприсяжця та вбивцю. Він навіть радів, що князь Едард не дожив до цього дня і не бачить його ганьби.