Розділ «Борва мечів»

«Треба було лишитися у тій печері з Ігриттою.» Якщо десь за межами цього життя є інше, він сподівався знайти її там і сказати ці слова. «Вона розпанахає мені обличчя незгірш того орла і прокляне боягузом. Але я їй все одно скажу.» Він розім’яв мечеву руку, як його вчив маестер Аемон — звичка вже всоталася йому в плоть, та й пальці треба тримати напоготові, щоб мати хоч тінь надії убити Манса Розбишаку.

Його витягли назовні того ранку, протримавши чотири дні під кригою, у келії п’ять на п’ять на п’ять стоп у будь-якому напрямку — надто тісній, аби випростатися навстоячки або хоча б простягтися на спині. Шафарі віддавна зберігали м’ясо та інші запаси у таких коморах, вирубаних у основі Стіни — там харчі повільніше псувалися… чого не можна було сказати про бранців.

— Тепер ти, Снігу-воєводо, тут і здохнеш! — сказав пан Алісер, перш ніж зачинити важкі дерев’яні двері. Джон не мав підстави йому не вірити. Але цього ранку двері відчинилися, його знову витягли на двір і відвели тремтливого та зсудомленого до Король-Башти, де він мусив ще раз стати перед пикатим Яносом Слинтом.

— Отой старий маестер каже, що я не можу тебе повісити! — оголосив Слинт. — Він написав Котерові Пайку і навіть мав безмежне нахабство показати мені листа. Він каже, що ти не перебіжчик, отакої!

— Аемон надто зажився на світі, пане князю, — підбрехнув йому пан Алісер. — Його розум затьмарений так само, як очі.

— Авжеж, — кивнув Слинт. — Сидить якийсь сліпий, ланцюгом на шиї брязкає… та за кого він себе має?

«За Аемона Таргарієна» — подумав Джон, — «за сина одного короля і брата іншого. За принца, який сам міг стати королем.» Але не сказав нічого.

— І все ж таки, — продовжив Слинт, — я не дозволю патякати, що Янос Слинт повісив когось несправедливо. В жодному разі не дозволю! Я вирішив дати тобі останню нагоду довести ту вірність, якою ти, Снігу-воєводо, так вихваляєшся. Так, останню нагоду виконати свій обов’язок!

Він звівся на ноги.

— Манс Розбишака хоче з нами домовитися. Він розуміє, що відколи в замку з’явився Янос Слинт, про його перемогу силою вже не йдеться. Тому цей Король-за-Стіною заблагав перемовин. Але він боягуз, і до нас іти не бажає. Певно, знає, що я його тут просто повішу. Повішу за ноги з верхівки Стіни на мотузці у тридцять сажнів завдовжки! Тому він не прийде, і тому попрохав, аби ми надіслали до нього посла.

— І ми надсилаємо тебе, Снігу-воєводо, — посміхнувся пан Алісер.

— Мене, — байдуже і мляво проказав Джон. — Чому мене?

— Ти подорожував з цими дичаками, — відповів Терен. — Манс Розбишака знає тебе і схильний тобі довіряти більше за інших.

Твердження пана Алісера було таке хибне, що Джон трохи не зареготав.

— Ви нічого не втямили. Манс від самого початку мене підозрював. Якщо я з’явлюся у його таборі, знову вдягнений у чорного кобеняка, і перемовлятимуся від Нічної Варти, він знатиме, що я його зрадив.

— Він хотів посла — ми надсилаємо йому посла, — сказав Слинт. — Якщо ти боїшся піти до того зрадницького королька, ми тебе повернемо до крижаної келії. Цього разу без хутра, так-так. Отака моя думка.

— Не треба, мосьпане, — зауважив пан Алісер. — Сніг-воєвода зробить, про що його просять. Він хоче показати нам, що не є перебіжчиком. Хоче довести, що є вірним братчиком Нічної Варти.

Джон зрозумів, що з цих двох Терен значно розумніший; уся оборудка аж смерділа його хитрощами. Але подітися з пастки не мав куди.

— Я піду, — коротко, руба мовив він.

— «Піду, мосьпане»! — нагадав йому Янос Слинт. — Ти звертатимешся до мене…