Розділ «Борва мечів»

Дорнієць відкинув потрощеного щита, ухопив списа обіруч і неквапом закрокував геть від ворога. Позаду нього Гора моторошно застогнав і піднявся на одному лікті. Оберин обернувся спритно, наче кіт, і побіг на збитого додолу ворога.

— Е-Е-Е-Е-Е-Л-І-І-І-І-І-Я-Я-Я-Я-Я! — заволав він, уганяючи списа донизу всією вагою тіла.

Хрускіт ясенового ратища здався Тиріонові чи не солодшим, ніж лютий і розпачливий вереск Серсеї. На мить у великого князя Оберина мовби виросли крила. «Отакої! Змій літає через гору!» Князь Оберин перекотився, підвівся на ноги й заходився обтрушуватися, а у Клегановому череві лишився стирчати уламок списа у чотири стопи завдовжки. Оберин відкинув інший уламок, якого тримав у руці, та забрав собі ворожого меча-обіручника.

— Якщо ви, пане лицарю, здохнете, не сказавши її імені, я полюватиму на вас усіма сімома пеклами! — гучно пообіцяв дорнієць.

Пан Грегор спробував підвестися. Зламаний спис прохромив його наскрізь і пришпилив до землі. Клеган ухопився обіруч за ратище, застогнав, але витягти не зміг. Під ним потроху розтікалася червона калюжа.

— Щомиті відчуваю себе невиннішим, — мовив Тиріон до Еларії Піщанець.

Великий князь Оберин підібрався ближче.

— Скажи ім’я!

Він поставив ногу Горі на груди і обіруч здійняв меча. Та що саме він хотів зробити — відтяти Грегорові голову або встромити вістря у зорову щілину — Тиріонові дізнатися не судилося.

Клеганова рука зненацька стрілила і вхопила дорнійця попід коліно. Червоний Гаспид опустив обіручника у тяжкому вбивчому ударі, але рівновага була вже втрачена, і лезо лишило тільки ум’ятину на закавраші. А тоді про меча довелося забути, бо Грегор стиснув і крутнув, зісмикуючи дорнійця просто на себе. Вони заходилися борюкатися посеред пилюки та крові; зламаний спис вимахував навсібіч. Нажаханий Тиріон побачив, як Гора охопив князя величезною ручиською і притяг до себе, наче пристрасний коханець.

— Елія Дорнійська! — почулися слова пана Грегора, коли обличчя супротивників зблизилися на відстань поцілунку. Глибокий низький голос басовито гуркотів зсередини шолома. — Я вбив її верескливого вилупка!

Вільною рукою він тицьнув у незахищене Оберинове обличчя, заганяючи сталеві пальці йому в очі.

— Потім я зґвалтував її!

Клеган увігнав кулака дорнійцеві до рота, трощачи йому зуби на скалки.

— А тоді розколов її дурну довбешку. Отак!

Коли Грегор Клеган відвів назад свого велетенського кулака, кров на рукавиці запарувала у прохолодному вранішньому повітрі. Пролунав моторошно-млосний хрускіт. Еларія Піщанець заверещала з жаху та розпачу, а Тиріонів сніданок скипів у нутрощах і ринув гарячим потоком назовні. Він і оком не змигнув, як опинився на колінах, вивергаючи шинку, ковбасу, яблучні мандрики й подвійну таріль яєчної страви з цибулею та вогненними дорнійськими перцями.

Слів батька, що прирікали його на смерть, Тиріон навіть не розчув. Та слова були вже зайві. «Я вклав своє життя до рук Червоного Гаспида, а він зронив його і розбив на друзки.» Раптом Тиріон згадав — чи не запізно — що змії не мають рук, і розреготався божевільним сміхом.

Він уже спустився до середини зміїстих сходів, коли зрозумів, що золотокирейники ведуть його не до помешкання у башті.

— То мене кидають до кам’яного мішка! — скрикнув він.

Стражники не зізволили відповісти. «А й справді — чого витрачати слова на мерця?»