Розділ «Борва мечів»

— Ти замордував її! — вигукнув князь.

— Засупонь пащеку! — несамовито загорлав Грегор і кинувся просто на вістря списа, яке з жахливим залізним скреготом ковзнуло убік з правого боку його грудей.

Гора зненацька опинився у досяжності удару, і його велетенський меч блиснув напівпрозорим сталевим вихором. Натовп завищав гучніше за залізо. Оберин уникнув першого удару, відпустив марного тепер списа, бо пан Грегор проскочив за вістря. Другий удар мечем дорнієць упіймав на щита. Залізо брязнуло на залізі, приголомшило вуха слухачів; Червоний Гаспид заточився, а пан Грегор кинувся слідом з бичачим ревінням. «Ти ба! І говорити вже розучився. Реве, мов тварина нетямуща» — подумав Тиріон. Оберин тим часом мусив уже не розважливо відступати, а щосили тікати, рятуючи життя; довгий меч свистів за кілька вершків од його грудей, плечей, рук, голови.

Позаду князя знаходилися стайні. Глядачі верещали і штовхалися у намаганнях забратися з дороги. Один запнувся і вдарився просто Оберинові у спину. Пан Грегор миттю завдав страшного удару з усієї своєї звірячої сили. Червоний Гаспид кинувся униз та убік, перекотився землею. Але нещасливий стайняр не мав його прудкості й устиг лише підняти руку на захист обличчя. Грегорів меч відтяв її між ліктем та плечем, а коли стайниченко заверещав од болю та жаху, Гора заревів на нього:

— Стули пельку!

Наступний удар був плаский, з боку в бік. Половина голови хлопця полетіла через усе дворище в бризках крові та мозку. Кількасот глядачів негайно втратили цікавість до вини чи невинності Тиріона Ланістера — судячи з того, яка серед них почалася штовханина в намаганнях утекти з двору.

А Червоний Гаспид Дорну вже знову стояв на ногах із довгим списом у руці.

— Елія! — скрикнув він, звертаючись до пана Грегора. — Ти зґвалтував її! Ти замордував її! Ти вбив її дітей! Скажи її ім’я!

Гора крутнувся на підборах. Шолом, щит, меч, вапенрок — усе було заляпане кров’ю з голови до п’ят.

— Забагато базікаєш, — загуркотів він. — Голова од тебе болить!

— Я хочу почути, як ти скажеш! Її звали Елія Дорнійська!

Гора зневажливо пирхнув, посунув уперед… і саме тієї миті сонце пробилося крізь низькі хмари, що ховали небо від самого світанку.

«Сонце Дорну» — сказав собі Тиріон. Але на диво, першим пересунувся, щоб лишити сонце за спиною, Грегор Клеган. — «Він брутальна і недоумкувата потвора… та хист до бою має неабиякий.»

Червоний Гаспид пригнувся, примружився і знову надіслав уперед списа. Пан Грегор його рубонув, але удар виявився оманливим — Клеган втратив рівновагу і мусив ступити зайвий крок уперед.

Великий князь Оберин нахилив свого вищербленого щита. Промінь сонячного світла сліпучо спалахнув на вилощеному золоті та міді, хльоснув по вузькій щілині ворожого шолома. Клеган підняв власного щита, щоб затулитися од лютого блиску… і в ту ж мить ударив, наче блискавка, спис князя Оберина. Вістря знайшло слабину — щілину під пахвою — у важкому обладунку, прохромило кольчугу та виварену шкіру; Грегор придушено застогнав, а дорнієць крутнув списа і миттю його вивільнив.

— Елія! Скажи ім’я! Елія Дорнійська! — Оберин кружляв, наготувавши списа для нового уколу. — Скажи її ім’я!

Тиріон тим часом склав свою власну молитву: «впади і здохни». «Хай тобі грець, кляте одоробло, впади і здохни!» — повторював він. З-під Клеганової пахви дзюрив тонкий кривавий струмочок; під панциром кров мала вже пливти річкою. Пан Грегор спробував ступити крок, запнувся, коліно йому підломилося. Тиріонові здалося, що він ось зараз упаде.

Князь Оберин тим часом обійшов Клегана ззаду.

— Елія Дорнійська! — волав він.

Пан Грегор почав обертатися, але повільно та запізно. Вістря списа цього разу простромило йому спід коліна, прокололо шари сталевих кілець та вивареної шкіри між щитками на стегні та литці. Гору хитнуло і повело, він важко похилився і гепнувся долілиць на землю. Величезний обіручний меч вилетів із правиці. Поволі завмираючи, останнім зусиллям велетень перекотився на спину.