Розділ «Борва мечів»

— Який розумний карлик! Певно ж, ми з Елією були старші за них. Вашому братові й сестрі було десь років із вісім чи дев’ять. І все ж різниця у п’ять-шість років віку — то, зрештою, дріб’язок. На нашому кораблі була одна порожня бесіда, дуже гарно облаштована — така, де могла б їхати особа високого роду та стану. Все було наче навмисне приготоване для того, щоб до Сонцеспису з нами повернувся хтось новий. Наприклад, юний джура чи зброєносець. Або дівчина для почту Елії. Ваша паніматка хотіла заручити Хайме з моєю сестрою або Серсею зі мною. А як пощастить, то і всіх одразу.

— Можливо, — відповів Тиріон, — але мій батько…

— …правив Семицарством, а ним удома правила його пані дружина. Саме так тоді казала моя паніматка. — Великий князь Оберин здійняв руки, щоб князь Дагос Манівець і Байстрюк з Божеласки вдягли на нього легку кольчугу з рукавами до ліктя. — У Старограді ми почули про смерть вашої матері та почвару, нею народжену. Ще тоді ми б могли повернути додому, але мати вирішила пливти далі. А про гостинність, виявлену до нас у Кастерлі-на-Скелі, я вже вам розповідав.

— Зате не розповідав про те, що мати почекала стільки, скільки за звичаєм вважалося пристойним, і розповіла вашому батькові про мету нашої з’яви. За багато років по тому на смертному ложі вона оповіла мені, що князь Тайвин відмовив їй вельми різко та рішуче. Він повідомив, що донька його призначена принцові Раегару. Коли ж мати спитала про Хайме для Елії, він запропонував їй вас.

— Що вона, певно ж, сприйняла за образу.

— То й була образа. Навіть вам очевидно, хіба ні?

— Ще б пак.

«Усе це тягнеться від часів давно минулих» — подумав Тиріон, — «від матерів, батьків і матерів їхніх батьків. Ми усі — ляльки, що танцюють на шворках тих, хто жив перед нами. А одного дня наші діти займуть наші шворки і танцюватимуть замість нас.»

— Але ж принц Раегар одружився з Елією Дорнійською, а не з Серсеєю Ланістер, панною з Кастерлі-на-Скелі. Виходить, той герць таки виграла ваша мати.

— Вона теж так гадала, — кивнув великий князь Оберин, — але ваш батько не з тих людей, хто таке забуває і пробачає. З його рук цю науку добре засвоїли спершу князь та княгиня Тарбек, а потім Рини з Кастамиру. А у Король-Березі те саме довелося спізнати і моїй сестрі. Шолома, Дагосе!

Манівець передав йому шолома: високого, визолоченого, з мідною бляхою на лобі — сонцем Дорну. Тиріон помітив, що забороло від’єднане.

— Елія та її діти довго чекали на правий суд. — Великий князь Оберин натягнув м’які червоні рукавички і знову взяв до рук списа. — Та сього дня вони його дочекаються.

Для двобою обрали зовнішнє замкове дворище. Тиріонові довелося мало не підскакувати, щоб утриматися поряд із князем Оберином, який крокував широко і швидко. «Змій аж кипить завзяттям» — подумав він. — «Сподіваймося, і отрутою теж.»

День був сірий та вітристий. Сонце намагалося пробитися крізь хмари, але Тиріон не брався вгадати, хто переможе у їхній небесній битві — не більше, ніж у земній, від якої залежало його життя.

Подивитися на справу його життя і смерті з’явилося приблизно з тисячу людей. Вони вишикувалися на бойових ходах замкових мурів, штовхалися ліктями на сходах веж та палат, визирали з дверей стаєнь, з вікон та мостів, з дахів та балконів. Двір був ущент забитий — щоб оточити досить місця для бою, золотокирейникам та лицарям Королегвардії довелося розштовхати глядачів. Хтось притяг власні стільці, аби дивитися зручніше, а хтось усівся на бочках. «Було б улаштувати двобій у Драконосхроні» — майнула в Тиріона кисла думка. — «Брали б шеляга з голови — заплатили б і за Джофове весілля, і за його ж похорон.» Деякі з глядачів посадовили на плечі малих дітей, аби ті краще бачили. Уздрівши Тиріона, діти заверещали і почали тицяти на нього пальцями.

Серсея поруч із паном Грегором сама виглядала дитиною. Гора своєю велетенською поставою в обладунку справляв геть нелюдське враження. Під довгим жовтим вапенроком з трьома чорними хортами дому Клеган він ніс на собі важку панцирну броню темної сірої криці, побиту та вищерблену в битвах, а під нею — кольчугу. Напевне, далі мали бути шари вивареної шкіри та м’якої підбивки. Глухий шолом з пласким верхом було міцно прикручено до ринграфа; єдиними отворами на шоломі були вузька зорова щілина та розсип дрібних дірочок для дихання проти рота і носа. Згори на шоломі стояв сторчма кам’яний кулак.

Якщо пан Грегор і потерпав від ран, Тиріонові через дворище цього помітно не було. «Стоїть, наче різьблений зі скелі.» Обіручний меч у шість стоп завдовжки, теж вищерблений у боях, стояв устромлений у землю перед лицарем; величезні руки пана Грегора, вдягнені у зчленовані панцирні рукавиці, спиралися на захисну перечку обабіч руків’я. Коханка великого князя Оберина, побачивши його, зблідла з лиця.

— Ти хочеш битися з оцим… отим…?! — придушено вичавила з себе Еларія Піщанець.

— Я хочу оте вбити! — недбало відповів її коханий.

Стоячи на межі смерті, Тиріон почав сумніватися. Роздивляючись великого князя Оберина, він жалкував, що йому не вдалося виставити за поборника Брона, а ще краще — Хайме. Червоний Гаспид мав на собі зовсім легкий обладунок: поножі, закавраші, ринграф, наплічники, сталевий пахвинник; тіло вкривала гнучка вичинена шкіра та м’який шовк. На кольчугу з тонких кілець він одяг ще й свою блискучу мідну луску, та навіть луска разом із кільцями не давали йому і чверті того захисту, який пан Грегор мав під своїм панциром. З від’єднаним заборолом шолом великого князя був не кращий за легку мисюрку — ба навіть без носової стрілки. Круглий сталевий щит був яскраво налощений і ніс на собі простромлене списом сонце, викладене червоним, жовтим і білим золотом у поєднанні з міддю.