Розділ «Борва мечів»

— Пане Глендоне! — наказав він. — Приведіть другого бранця.

Пан Глендон був той самий високий братчик, який витяг Джона з ліжка. Четверо інших пішли разом із ним і скоро повернулися з бранцем: дрібним, миршавим, зжовтілим чоловічком у кайданах на руках та ногах. Він мав одну брову на чолі, вдовиний клин волосся і вуса, схожі на смужку бруду під носом. Обличчя його було напухле і вкрите синцями, майже всі передні зуби вибито.

Хлопці зі Східної Варти грубо кинули бранця на підлогу. Князь Слинт насупив чоло, дивлячись на нього.

— Ти казав про цього?

Бранець блимнув жовтими очима.

— Та про чього, ще б пак.

Лише почувши голос, Джон упізнав Торохкала. «Без свого обладунку він трохи інший» — майнула думка.

— Ще б пак, — повторив дичак, — шаме чей боягуж убив Піврукого. Ще отам, у Мержляках, коли ми виштежили інших ґав і поріжали до одної. Та і його б поріжали, але він шкиглив, щоб йому дарували життя, благав, щоб ужяли до шебе. Піврукий божившя, що не дашть йому ждатишя у полон. Тоді Кворина пошматував його вовчишько, а очей доріжав горло.

Дичак подарував Джонові беззубу скривавлену посмішку і сплюнув кров йому під ноги.

— То що? — суворо насупився Янос Слинт на Джона. — Почнеш заперечувати? Або твердитимеш, що Кворин сам наказав його вбити?

— Він мені наказав… — Слова виходили тяжко. — Він наказав мені зробити усе, чого від мене вимагатимуть.

Слинт роззирнувся світлицею на інших братчиків зі Східної Варти.

— Чи не думає часом цей зух, що я з возу ріпи на голову впав, га?

— Твоя брехня, Снігу-воєводо, зараз тебе не врятує, — попередив пан Алісер Терен. — Ми з тебе, байстрюче, правду добудемо!

— Я вже сказав правду. Наші коні виснажилися до краю, Торохкало йшов по п’ятах. Кворин наказав мені обдурити дичаків і приєднатися до них. Казав, щоб я не вагався, хай чого від мене вимагатимуть. Він знав, що мене примусять його вбити. Та однак Торохкало хотів його вбити — це він теж знав.

— Ти смієш стверджувати, що великий Кворин Піврукий боявся оцієї істоти? — Слинт зиркнув на Торохкала і гучно пирхнув.

— Княжя-над-Кіштками боятьшя уші, — пробурчав дичак, але пан Глендон дав йому копняка, і той знову замовк.

— Я такого не казав! — твердо мовив Джон.

Слинт гупнув кулаком по столі.

— Я чув тебе на власні вуха! Схоже, пан Алісер зняв із тебе точну мірку. Ти брешеш крізь свої байстрюцькі зуби своїм байстрюцьким язиком. Ну то знай, що я цього не стерплю. Аж ніяк не стерплю! Ти можеш ошукати коваля-каліку, та не Яноса Слинта! О ні, це вже ні. Янос Слинт не проковтне брехню так легко. Невже ти вирішив, що в мене голова соломою натоптана?