Розділ «Борва мечів»

— Він? — перепитав Грен.

Джон усміхнувся, лишив їх на варті й поїхав додолу кліттю.

Кухоль сон-вина справді допоміг: не встиг Джон простягнутися на вузькому ліжку в своїй келії, як очі склепилися самі. Сон йому наснився дивний, недоладний, ні до чого не подібний, повний незнайомих голосів та вигуків, чудернацького галасу та низького, гучного ревища рогів, що висіло і бриніло у повітрі.

Коли він прокинувся, за стрілецькою бійницею, що правила йому за вікно, ще чорніло небо, а над ним стояло четверо невідомих йому чоловіків. Один тримав світильню.

— Джоне Сніговію, — коротко кинув найдовготелесіший з чотирьох, — ану мерщій вдягай чоботи і ходи з нами.

Спросоння Джон був подумав, що Стіна впала, поки він спав, що Манс Розбишака надіслав ще велетнів або ще одну черепаху, розтрощив браму і вдерся на цей бік. Та коли трохи пролупив очі, то побачив, що незнайомці вдягнені у чорне. «Братчики Нічної Варти» — усвідомив він.

— Ходити куди? Хто ви такі?

Довготелесий махнув рукою, двоє інших ухопили Джона і витягли з ліжка. Наступаючи на п’яти чолов’язі з ліхтарем, його вивели з келії та потягли за пів-оберту сходів угору, до світлиці Старого Ведмедя. Джон побачив, що коло вогню стоїть і гріється маестер Аемон, склавши руки на маківці чорного ціпка з тернового дерева. Септон Келадор, як завше, був напідпитку, а пан Винтон Дужак куняв на лаві коло вікна. Інших братчиків Джон не знав. Якщо не рахувати одного.

Бездоганний у облямованому хутром кунтуші й налощених чоботях, пан Алісер Терен обернувся і мовив:

— Ось і перевертень нагодився, ясний пане. Байстрюк Неда Старка з Зимосічі.

— Я не перевертень, Терене, — холодно відповів Джон.

— Це ми ще побачимо.

У шкіряному кріслі за столом, де зазвичай писав свої листи Старий Ведмідь, сидів опасистий чоловік з широкою м’ясистою пикою. Його Джон не знав.

— Так-так, побачимо, — повторив він. — Сподіваюся, ти хоч не заперечуватимеш, що тебе звати Джоном Сніговієм? І що ти — старківський байстрюк?

— Йому подобається кликати себе Снігом-воєводою. — Пан Алісер був сухорлявий, легкий, невеличкий на зріст, але жилавий чоловічок; зараз його крем’яні очі повнилися глузливим сміхом.

— Снігом-воєводою мене назвали ви, — відповів Джон.

Пан Алісер полюбляв вигадувати прізвиська хлопцям, яких навчав бою, коли ще служив у замку Чорному майстром-мечником. Старий Ведмідь відіслав Терена до Східної-Варти-Біля-Моря. «А ці, напевне — хлопці зі Східної Варти. Котер Пайк отримав листа з круком і прислав нам поміч.»

— Скількох ви привели людей? — запитав Джон чоловіка у кріслі.

— Питання тут ставитиму я! — відповів пикатий здоровань. — Тебе, Джоне Сніговію, звинувачено у порушенні присяги, боягузтві та втечі з Варти. Ти заперечуєш, що покинув своїх братів на загибель на Кулаку Першолюдей і приєднався до зграї дичака Манса Розбишаки, що величає себе Королем-за-Стіною?

«Покинув?!» Джонові аж дух перехопило від обурення.