Розділ «Борва мечів»

Замість нього мовив маестер Аемон.

— Ласкавий пане! Ми з Доналом Нойє обговорювали це тоді, коли Джон Сніговій тільки повернувся до нас. Джонові пояснення нас задовольнили.

— А мене, маестре, вони не задовольняють! — загарчав пикатий. — Я хочу сам їх вислухати, а тоді вирішити, що робити. І вислухаю!

Джон проковтнув гнів і сказав:

— Я нікого ніде не кидав. Я вийшов з Кулака разом із Кворином Півруким на розвідку до Вискливого Пересуву. До дичаків я приєднався за наказом. Піврукий непокоївся, що Манс міг знайти Ріг Зими…

— Ріг Зими? — Пан Алісер реготнув. — Тобі часом не загадували порахувати чугайстрів у лісі, га, Снігу-воєводо?

— Ні, не загадували. Та велетнів у горах я порахував, як зумів.

— «Пане!» — визвірився пикатий. — Звертайся до пана Алісера так, як личить звертатися до лицаря! А до мене — як личить звертатися до князя! Бо я є Янос Слинт, князь на Гаренголі! Я очолюватиму замок Чорний, доки не повернеться Бовен Марш із рештою залоги. І навчу тебе чемності, о так. Я не потерплю, щоб помазаного лицаря, нашого доброго пана Алісера, ображав просто в очі та діймав дурними жартами байстрюк зрадника престолу!

Він здійняв м’ясистого пальця і тицьнув ним Джонові у обличчя.

— Ти заперечуєш, що узяв до свого ліжка дичацьку жінку?

— Ні. — Сум Джона за Ігриттою був надто свіжий, щоб він зараз зрадив її пам’ять. — Ні, пане князю.

— То, напевне, ступку топтати тій брудній хвойді тобі теж наказав Кворин Піврукий? — спитав пан Алісер, глузливо скрививши вуста.

— Ні, пане. Вона не була хвойдою, пане. Піврукий, пане, наказав мені не вагатися, хай що дичаки од мене зажадають, пане, але… Не заперечуватиму, пане, що перейшов межу необхідного, але… вона була мені не байдужа. Пане.

— Тобто ти визнав порушення присяги, — кивнув Янос Слинт.

Половина братчиків замку Чорного час від часу відвідували Кротовину — шукали схованих скарбів у бурдеї. Джон це добре знав, та не бажав ганьбити Ігритту, рівняючи її з повіями Кротовини.

— Так, я порушив свої обітниці з жінкою. Так, я це визнаю.

— «Так, мосьпане!»

Коли Слинт хмурнів од гніву, його опасисті щоки здригалися. У раменах він був не вужчий за Старого Ведмедя, а якби дожив до Мормонтового віку, то й лисину мав би не меншу. Половини волосся в нього вже не лишилося, хоча на вид князеві ще й за сорок не перевалило.

— Так, мосьпане, — повторив Джон. — Я подорожував з дичаками, я їв із ними, як мені наказав Піврукий, і спав під одним кожухом з Ігриттою. Та присягаюся, я ніколи не перевертався на ворога Варти. Я втік від магнара, щойно зумів, і ніколи не здіймав зброї ані проти братчиків, ані проти людей держави.

Очиці князя Слинта занишпорили його обличчям.