Розділ «Борва мечів»

— Та що ви таке… пані хотіли забрати мене до Вирію, видати заміж за онука…

— Так-так, за чемного, побожного, добросердого Віласа Тирела. Дякуй долі, що тебе пожаліла — він би тебе знудив аж до смерті. А от стара шкиринда зовсім не нудна, мушу визнати, навпаки — добряче вміє нагнати страху, та й сама геть не така немічна, як хоче здатися. Коли я прибув до Вирію, маючи на меті вижебрати престолові руку Маргерійки, бабця посадовила свого вельможного синочка до столу надимати щоки й супити брови, а сама заходилася ставити вельми гострі питаннячка про те, що Джофрі за один. Я його, певна річ, розхвалив аж до неба… а люди мої тим часом закидали челяді князя Тирела бентежні чутки. Адже саме так грається ця гра.

— Також я засіяв думку про те, щоб пан Лорас одягнув біле. Ні, сам я нічого не пропонував… не такий я незграба. Хлопці з мого почту охоче переповідали похмурі побрехеньки, як юрба замордувала пана Престона Зеленополя і зґвалтувала панну Лолису. А я пхнув кілька срібняків до рук численного війська Тирелових співців, щоб ті частіше заводили про Риама Рожвина, Сервина Дзеркального Щита, принца Аемона Драконолицаря. У надійних руках арфи та цимбали могутніші за мечі.

— Зрештою Мейс Тирел вирішив, що це він самотужки так справно допетрав: вимагати вступу пана Лораса до Королегвардії серед інших умов шлюбної угоди. Хто краще захистить його донечку, як не її шляхетний братик, хоробрий та пишний лицар на всеньке Семицарство? Заразом князь Тирел позбавився клопоту шукати для третього сина землю і наречену — така справа ніколи не буває легкою, а надто з паном Лорасом.

— Та хай воно там як, а пані Олена не бажала віддавати свою дорогесеньку любесеньку онучечку на поталу Джофрі. Але на відміну від власного синочка, вона ще й добре розуміла, що під заквітчаними кучерями та гарненьким жупанчиком пан Лорас ховає норов чи не гарячіший, ніж Хайме Ланістер. Як укинеш Джофрі, Маргерію та Лораса у один казан, то скоро звариш собі нового Крулеріза. Стара втямила і ще одну річ: синок її твердо намірився зробити Маргерію королевою, задля чого мав потребу в королі… та не обов’язково у Джофрі! Отже, скоро ми матимемо нове весілля — побачиш, Маргерія неодмінно вийде за Томена та збереже собі й вінця королеви, і вінця цноти. Їй, щоправда, не надто потрібен ані один, ані інший, та хто її питає? Таким чином великий західний союз буде збережено… принаймні, на певний час.

«Маргерія і Томен.» Санса навіть не знала, що сказати. Маргерія Тирел їй свого часу припала до душі, та й крихітна її бабця, така гостра на язик та розум — теж. Вона з тугою згадала про Вирій з затишними двориками та музиками у них, з прогулянковими човнами на Мандері; важко було уявити щось відмінніше від цього вбогого берега. «Та принаймні тут я у безпеці. Джофрі мертвий, мені він уже не зашкодить. А я тепер — нікому не відома дівчина-байстрючка. Алейна Камінець не має ані чоловіка, ані жодних спадкових прав.» Скоро до них приїде її тітка; довге жахіття Король-Берега та її блазенський шлюб лишилися позаду. Тут вона побудує собі новий дім, як і казав Петир.

Минуло ще вісім днів, доки нарешті не з’явилася Ліза Арин. Перші п’ять із них дощило, і Санса мусила нудитися та соватися коло комина поряд зі старим сліпим собакою. Той уже не мав зубів і був надто хворий, аби стояти варти з Брієном, та й загалом не робив нічого, лише днями спав. Проте коли Санса попестила його карк, він заскавучав і лизнув їй руку; опісля того вони стали друзями не розлий вода.

Коли дощі ущухли, Петир улаштував їй прогулянку своїми володіннями. Прогулянка відняла ледве половину дня. Як він і казав, у його власності знаходилося безліч каміння та скель. Серед них була одна, де прибій вилітав з дірки струменем у чотири сажні заввишки, і ще одна, де хтось вирізьбив на камені семикутну зірку нових богів. Петир розповів, що вона позначає одне з перших місць висадки андалів, коли ті прийшли через море забирати Долину в першолюдей.

Далі від моря на суходолі стояло село, де у складених з морського каміння хатинах тулився до болота тузінь селянських сімейств.

— Мої посполиті піддані, — вказав на них Петир, хоча впізнавали його хіба що найстаріші з них.

Неподалік розташувалася печера святого самітника, проте самого самітника там не було.

— Він уже помер, та як я був малий, батько мене ще до нього водив. Чолов’яга не мився років сорок, тож уяви собі сморід у печері. Казали, що він має хист пророкувати майбутнє. Пророк на мене глипнув раз-другий, сказав, що я виросту в велику людину, і за те отримав від батька міх вина. — Петир пирхнув. — Та я б йому те саме розказав за пів-кухля!

Нарешті одного сірого вітристого дня до вежі повернувся Брієн з собаками на п’ятах і оголосив, що з південного заходу наближаються вершники.

— Це Ліза, — мовив князь Петир. — Ходімо, Алейно, привітаємо нашу пані.

Вони накинулися киреями і стали чекати ззовні. Вершників прибуло хіба що зо два десятки. Як на господарку Соколиного Гнізда, то був доволі вбогий почет: три покоївки, тузінь служивих лицарів у бляхах і кольчугах, а з ними ще септон і показний на вроду молодий співець із ниточкою вусів та довгими піщано-білявими кучерями.

«Невже це моя тітка?» Пані Ліза ніби ж мала бути двома роками молодша від паніматки… але ця жінка виглядала десятьма роками старшою. Хай спиною їй аж до стану стікав рясний рудаво-брунатний водоспад, котрому позаздрили б юні дівчата, але під коштовною оксамитовою сукнею, вишитою самоцвітами, ховалася неоковирна, розпухла постава. Тітка мала рожеве нафарбоване обличчя, огрядні руки та ноги, на зріст була вища від Мізинця, тілом — важча, і коли незграбно злазила з коня, то не показала ані краплі вишуканої спритності, притаманної багатьом шляхетним вершницям.

Петир став на коліно і поцілував їй пальці.

— Мала рада його милості короля наказала мені звабити вас до шлюбу, ласкава пані. Чи не погодитеся ви, часом, узяти мене собі за пана і чоловіка?

Пані Ліза закопилила губи і притягла Мізинця до себе, аби покласти йому на щоку поцілунок.

— Може статися, ви зумієте мене переконати. — І захихотіла. — Чи не привезли ви якихось подарунків, аби розтопити моє холодне серце?