Розділ «Борва мечів»

Клідас приніс балійку теплої води, і маестер Аемон вимив з рани бруд та кров. Хай які обережні були його дотики, навіть від найменшого Джонові кортіло верещати на весь голос.

— Магнарові люди мають повну покору своєму ватажкові, а ще спижеві обладунки, — розповідав він тим часом. Балакаючи, було легше не зважати на ногу.

— Магнар — є такий князь на Скагосі, — мовив Нойє. — У Східній Варті були хлопці зі Скагосу, коли я ще тільки приїхав на Стіну. Я чув, як вони балакали про того Магнара.

— Гадаю, Джон мав на увазі старіший ужиток цього слова, — мовив маестер Аемон. — Не прізвище роду, а титул, що походить з прадавньої мови.

— Так, воно саме і значить «князь», — погодився Джон. — Стир є магнаром якогось краю, що зветься Теннія, на далекій півночі Мерзляків. З ним іде сотня його людей і два десятки наскочників, що знають Дарунок не гірше за нас. Та є і добра новина — Манс не знайшов ріг. Той Ріг Зими, якого він шукав у землі уздовж усієї Молочної.

Маестер Аемон зупинився, тримаючи у руці чисті ганчірки для рани.

— Ріг Зими — то стародавня казка. Невже Король-за-Стіною справді вірить у його існування?

— Вони всі вірять, — відповів Джон. — Ігритта казала, що вони відкопали сотню могил… могил королів та звитяжців, усією долиною Молочної, але так і…

— Хто така Ігритта? — зацікавився Донал Нойє.

— Жінка з вільного народу. — Що він може розказати їм про Ігритту? «Вона тепла, розумна, весела, уміє і поцілувати як слід, і перетнути горлянку.» — Вона іде зі Стиром, але не… насправді вона зовсім молода, ще дівчина, з дичаків, але…

«Вона вбила мирного старого за те, що той розклав вогонь зігрітися.» Язик наче розпух і погано повертався у роті. Макове молочко почало туманити розум.

— Я порушив з нею обітниці. Я не мав наміру, але… — «Я все зробив даремно. Дарма покохав її, дарма покинув…» — Мені забракло сил. Піврукий наказав мені їхати з ними, пильнувати, щоб я не вагався, щоб я…

Голова здавалася набитою мокрою вовною. Маестер Аемон знову нюхнув Джонову рану, тоді кинув скривавлене ганчір’я у балійку і наказав:

— Донале, якщо ваша ласка, подайте гарячого ножа. І тримайте Джона, щоб не смикався.

«Я не кричатиму» — сказав собі Джон, побачивши розпечене червоне лезо. Але і цю обітницю порушив. Донал Нойє тримав його на столі, а Клідас допомагав спрямовувати маестрову руку. Джон не рухався, лише гатив кулаком по столі знову, і знову, і знову. Біль був такий неймовірний, що сам він почувався усередині його малим і безпорадним — наче дитина, що скиглить у пітьмі. «Ігритта» — думав він, поки ніздрі йому забивав сморід паленого м’яса, а вуха глухли від власного вереску. — «Я мусив, Ігритто.» На половину удару серця мука наче припинилася, але тут гаряче залізо знову торкнулося рани, і Джон зомлів.

Коли вії потроху затріпотіли, і очі розплющилися, Джон був загорнутий у товсту вовну і наче плавав у теплі. Рухатися він не міг, та це не важило. На якусь мить він уявив, що разом із ним Ігритта — порає його ніжними руками. Потім очі заплющилися, і прийшов сон.

Наступне пробудження було не таке лагідне. У покої стояла пітьма, під ковдрами до Джона повернувся біль — пронизливе скиміння у нозі, що від найменшого руху перетворювалося на розпечений ніж. Про це Джон дізнався мимоволі — коли спробував перевірити, чи ще досі має ногу. Довелося йому, хапаючи ротом повітря, проковтнути крик і якнайсильніше стиснути кулака.

— Джоне? — З темряви з’явилася свічка, а по тому і добре знайоме капловухе обличчя. — Не рухайся!

— Пип? — Джон простяг руку догори, хлопець ухопив її та гаряче стиснув. — Я вже думав, ти пішов…

— …зі Старим Буряком? Та ні, він мене вважає за надто малого і зеленого. Грен теж тут.