Розділ «Борва мечів»

Зброяр зареготав.

— Пан Винтон, дайте йому боги здоров’ячка! Останній лицар у замку, не хвіст собачий. Та от біда: пан Дужак забувся, що його лишили за ватажка, а нагадати ніхто не поспішає. Мабуть, наразі за отамана можна рахувати мене. Каліка калікою, та вже який є.

Попри все, то була добра новина. Однорукий зброяр був рішучий, упертий, побитий життям та гартований війною. З іншого боку, пан Винтон Дужак… усі погоджувалися, що колись то був хвацький вояк та розвідник, але після вісімдесяти років служби сила та розум його залишили. Якось за вечерею він заснув і мало не потонув у полумиску горохової юшки.

— Де твій вовк? — запитав Нойє, поки вони перетинали двір.

— Привид? Лишив його, коли видирався на Стіну. Сподівався, він знайде сюди дорогу.

— Шкода казати, хлопче, та ми його не бачили. — Вони прошкутильгали до маестрових дверей у довгій дерев’яній палаті під крукарнею. Зброяр гримнув у них ногою. — Клідасе!

За мить із дверей визирнув згорблений, понурий маленький чоловічок у чорному. Побачивши Джона, він вирячив свої маленькі рожеві очиці й мовив похапцем:

— Покладіть його! Я піду приведу маестра.

У комині палав вогонь, у покоях стояла задуха. Від тепла Джон закуняв; щойно Донал Нойє поклав його на спину, він заплющив очі, щоб світ навколо припинив крутитися. У крукарні нагорі каркали та верескливо жалілися круки.

— Сніг, — казала одна пташка, — Сніг, сніг, сніговій.

«Семові витівки» — згадав Джон. То Семвел Тарлі повернувся додому? Чи лише його птахи? Джон хотів знати відповідь, але не мав сили питати.

Маестер Аемон не змусив себе довго чекати. Рухався він повільно, дрібними обережними кроками, тримаючись плямистою рукою за плече Клідаса. З тендітної шиї важко звисав ланцюг, у якому золоті та срібні ланки яскраво виблискували серед заліза, олива, цини та інших гірших металів.

— Джоне Сніговію, — мовив маестер, — коли ти зміцнієш, то розкажеш мені усе, що бачив та зробив. Донале, постав на вогонь казанок вина і поклади на вугілля моє приладдя — хочу, щоб воно розжарилося до червоного. Клідасе, мені стане в пригоді твій добрий гострий ніж.

Вік маестра перевалив за сто років; він був слабкий, геть усохлий, зовсім лисий та сліпий. Утім, хай його молочно-білі очі не бачили вже нічого, зате розум анітрохи не втратив колишньої гостроти.

— Дичаки йдуть сюди, — мовив Джон, поки Клідас вів ножем уздовж його ноги, розрізаючи важку чорну холошу, під якою кіркою застигла стара кров і поволі сочилася свіжа. — З півдня. Ми перелізли через Стіну…

Маестер Аемон узяв грубу Джонову перев’язку з Клідасових рук і понюхав.

— Ми?

— Я був разом із ними. Кворин Піврукий наказав мені перебігти до дичаків. — Джон зіщулився, коли маестрові пальці почали досліджувати рану, тицяючи та натискаючи. — Магнар теннів… ой, болить!

Він скреготнув зубами, потім запитав:

— Де Старий Ведмідь?