Розділ «Борва мечів»

— Джоне… тяжко казати, але князь-воєвода Мормонт загинув у Крастеровому Дитинці від рук своїх присяжних братів.

— Братів? Наших хлопців?!

Слова Аемона завдали йому болю в сто разів гіршого, ніж пальці. Джон згадав, як востаннє бачив Старого Ведмедя перед його наметом, з круком на руці, що скрипів, вимагаючи зерна. «Мормонта більше нема?!» Саме цього він боявся найбільше, відколи побачив наслідки битви на Кулаку. Але удар від того легшим не став.

— Хто саме? Хто зазіхнув на воєводу?

— Гарт зі Старограду, Олло Безрукий, Підсайдачник… злодюги, боягузи, харцизяки — увесь отой набрід. Ми мали б це передбачити. Адже Варта вже не та, що була. Надто мало в ній чесних людей, аби сволота знала своє місце. — Донал Нойє покрутив маестрові леза у вогні. — З тузінь вірних братчиків зуміло повернутися. Скорботний Ед, Велетень, твій друзяка Зубр. Від них ми усе й почули.

«Тузінь? Так мало?» Адже разом з князем-воєводою Мормонтом з замку Чорного вийшли дві сотні братчиків — найкращих у Варті.

— То тепер за воєводу в нас Бовен Марш, абощо?

Старий Буряк був приязний чолов’яга і належно справляв уряд першого шафаря, але щоб дати відсіч дичацькій орді, годився якнайгірше.

— Наразі так. Доки не влаштуємо обрання, — відповів маестер Аемон. — Клідасе, принеси-но мені пляшку.

«Обрання…» Кворин Піврукий та пан Яремія Рикер загинули, Бенджен Старк досі не знайшовся. То кого обирати? Ані Бовена Марша, ані пана Винтона Дужака, це вже напевно. А чи пережили битву на Кулаку Торен Рідколіс чи пан Отин Вивір? «Ні, мусимо обирати між Котером Пайком та паном Денисом Малістером. Але кого з них?» Воєводи у Тіньовій Вежі та Східній Варті були добрими вояками та вмілими ватажками, але зовсім різнилися між собою. Вже немолодий пан Денис був ґречний та обачливий, знався на лицарському звичаї. Пайк був молодший, уродився байстрюком, мав гострого грубого язика та норов відчайдушний аж до несамовитості. Ще гірше було те, що кожен із двох украй зневажав іншого. Тому Старий Ведмідь завжди тримав їх на протилежних кінцях Стіни. Джонові було відомо, як глибоко, аж до кісток, в’їлася у Малістерів недовіра та ненависть до залізняків.

Раптом його штрикнув біль, нагадавши про його власні негаразди. Маестер стиснув йому руку.

— Зараз Клідас принесе макове молоко.

Джон спробував підвестися.

— Та не треба мені…

— Треба, — твердо заперечив Аемон. — Буде боляче.

Донал Нойє перетнув покій та штовхнув Джона, щоб той ліг на спину.

— Лежи тихо, бо прив’яжу!

Навіть однією рукою коваль упорав його, наче малу дитину. Клідас повернувся з пляшкою зеленого скла і круглястим кам’яним кухликом. Маестер Аемон наповнив кухля з пляшки і наказав:

— Пий!

Поки Джон опирався, то закусив собі губу — і зараз відчув домішок крові до густого, крейдистого напою. Не виблювати негайно коштувало йому чималого зусилля.