Розділ «Борва мечів»

Кровомаестер приніс одяг і для Брієнни теж: рожеву єдвабову сукню, трохи поплямовану, і лляну нижню сорочку.

— Вибачайте, панно, та іншого жіночого вбрання на ваш зріст і поставу в Гаренголі нема.

Сукню, вочевидь, шили на жінку з тоншими руками, коротшими ногами та набагато повнішими грудьми. Тонке мирійське мереживо погано ховало синці, що вкривали Брієннину шкіру. Загалом у новому одязі дівчисько виглядало курям на сміх. «У неї плечі дебеліші, ніж у мене. І шия товща» — подумав Хайме. — «Не диво, що їй зручніше у кольчузі, ніж у сукнях.» Рожевий колір теж не надто їй личив. На думку Хайме спало з десяток грубих жартів, але він зумів утриматися. «Краще її не сердити. Бо встояти проти неї в бійці з однією рукою годі й сподіватися.»

Серед іншого добра Кайбурн приніс також і невеличку пляшечку.

— Що воно таке? — завимагав Хайме, коли позбавлений ланцюга маестер заохотив його випити трунок.

— Оцтова настоянка солодця з медом та гвоздиками. Додасть вам сил і прояснить голову.

— Дайте трунку, від якого ростуть нові руки, — мовив Хайме. — Іншого мені не треба.

— Ану пийте, — наказала Брієнна похмуро.

І він випив — та лише за півгодини нарешті відчув у собі сили стояти. Після вологого теплого туману лазні повітря надворі здалося ляпасом у обличчя.

— Мосьпан князь, мабуть, уже чекають, — мовив до Кайбурна стражник. — На неї теж. Мені його нести, абощо?

— Сам піду. Брієнно, дайте спертися на вашу руку.

Вчепившись у руку, Хайме дозволив провести себе, мов худобу, через двір до велетенської трапезної, більшої за престольну палату в Король-Березі. Уздовж стін через кожні півтора сажні вишикувалися комини — стільки, що він і порахувати не міг — але жоден не горів, і холод від стін та сильні протяги випивали з тіла геть усе тепло аж до кісток. З десяток списників у хутряних кожухах охороняло двері та сходи, що вели на дві горішні галереї. А посередині тієї неймовірної пустки за столом, поставленим на кобильниці, у оточенні цілих морґів гладкої підлоги з кам’яних плит сидів не хто інший, як вельможний князь і господар на Жахокромі, а при ньому — лише один хлопчик-чашник.

— Пане князю, — мовила Брієнна, поставши перед ним.

Очі Руз Болтон мав блідіші за камінь, але темніші за молоко, а голос — тихий та м’який, неначе шурхіт павутиння.

— Мене вельми втішає, що ви, любий пане, вже зміцніли досить, аби прийняти моє запрошення. Прошу, сідайте, ласкава панно. — Князь майнув рукою на розсип тарелей з сиром, хлібом, холодним м’ясом та садовиною, що прикрашали стіл. — Бажаєте випити червоного чи білого? На жаль, не вельми гарного збору. Прикро казати, але пан Аморі висушив льохи пані Вент ледве не до голої землі.

— Напевне, за те ви його і вбили. — Хайме швидко ковзнув на стільця, щоб Болтон не помітив, який він слабкий. — Хай біле Старки сьорбають. Я вип’ю червоного, як добрий та вірний Ланістер.

— Мені краще води, — мовила Брієнна.

— Елмаре, червоного для пана Хайме, води для панни Брієнни, а мені наливки на травах.

Болтон махнув супроводові, щоб ішов геть, і стражники вийшли з трапезної мовчазною вервечкою.

За звичкою Хайме сягнув по вино правицею, струснув келиха, заплямував чисті лляні пов’язки червоними бризками і ледве упіймав келиха лівицею, щоб не зронити зовсім. Та Болтон прикинувся, ніби не помічає його незграбності. Північанин пригостився копченою сливою, від якої відкусував крихітні шматочки.