Розділ «Борва мечів»

Однією рукою він і шворок на штанях не вмів розв’язати. Стражник забурчав і підкорився — хай не надто охоче, та все ж не зухвало.

— А тепер ходи геть, — мовив Хайме, коли одяг його упав купою на мокру кам’яну підлогу. — Панна з Тарфу не бажає, аби різний набрід витріщався на її цицьки.

Він тицьнув пеньком руки на гостропику жінку, що услуговувала Брієнні.

— Ти теж іди геть. Чекай ззовні. Тут лише одні двері, а дівчисько трохи завелике, щоб утекти крізь димар.

Звичка коритися в’їлася у плоть слуг надто глибоко: і жінка, і стражник почалапали геть, лишивши їх у лазні удвох. Велетенські купільниці, схожі на ті, що полюбляли у Вільних Містах, могли вмістити шістьох чи сімох людей, тому Хайме повільно та незграбно заліз до тієї, де сиділо дівчисько. Обидва ока в нього були розплющені, хоча праве попри Кайбурнових п’явок лишалося дещо набряклим. Зараз Хайме почувався усього лише стодев’ятирічним дідом — значно краще, ніж тоді, коли прибув до Гаренголу.

Брієнна уся зсудомилася і сахнулася від нього якнайдалі.

— Тут є інші купільниці!

— А мені й ця годиться.

Хайме обережно занурився до підборіддя у паруючу воду.

— Та ви не бійтеся, ягідко. Стегна ваші мерехтять зеленим та ліловим, а те, що там між ними, мене геть не цікавить. — Правицю він мусив покласти на край купільниці, бо Кайбурн наказав берегти перев’язку від води. З ніг почала потроху спливати напруга, зате запаморочилося у голові. — Якщо я зомлію, витягніть мене. Досі жоден Ланістер не потонув у купелі. Не хочу бути першим.

— Чого я мушу перейматися, чи ви живі, а чи мертві?

— Та ви ж обітували берегти моє життя. — Він вишкірився, побачивши, як дебелою білою шиєю поповзла червона барва. Брієнна обернулася до нього спиною. — Ой леле, яка сором’язлива дівчинка! Невже ви маєте щось таке, чого я ще не бачив?

Він намацав щітку, яку вона зронила, міцно ухопив пальцями і заходився безладно терти собі шкуру тут і там. Виходило важко і незграбно. «Лівиця в мене геть ні до чого не вдатна.» Все ж бруд потроху відвалювався від шкіри, вода темнішала. Дівчисько сиділо до нього згорбленою спиною, напруживши міцні м’язи на плечах.

— Невже вас так лякає вигляд мого пенька? — запитав Хайме. — А мали б радіти — я ж цією самою рукою короля зарізав. І малого Старка з тієї вежі теж нею викинув. А ще я нею ковзав між ніг Серсеї, щоб вона там змокріла.

Не дочекавшись відповіді, він махнув на Брієнну пеньком і мовив:

— Якщо ви так і Ренлі стерегли, то не диво, що його вбили.

Брієнна скочила на ноги, наче її вдарили, пустивши купільницею хвилю гарячої води. Поки вона вилазила з купелі, Хайме мимохідь уздрів густий білявий кущ там, де з’єднувалися її ноги. Брієнна мала між ніг волосся значно більше, ніж його сестра. З якогось дива прутень його ворухнувся під водою. «Занадто довго я не бачив Серсею, оце вже напевне.» Стурбований відгуком свого тіла, Хайме відвернув очі.

— Я вчинив негідно, — пробурмотів він. — Та я ж каліка, мене гризе горе й відчай. Пробачте мені, ясна панно. Ви захищали мене, і незгірше від будь-якого чоловіка. А по правді, то небагато знайдеться кращих.

Дівчисько загорнулося у рушника, ховаючи від нього голе тіло.

— Ви з мене кепкуєте, абощо?