Розділ «Борва мечів»

— Я не піддаю сумніву звістку про те, що князь Кельтигар зігнув коліна перед Джофрі. Він уже старий, час його минув, і він хоче лише дожити свої дні у власному замку, сьорбаючи добре вино з коштовного келиха.

Цибульний лицар обернувся знову до Станіса.

— Та все ж він прийшов, коли ви покликали, володарю. Прийшов з мечами і кораблями. Він став біч-обіч із вами при Штормоламі, де на нас сунув Ренлі. Його кораблі увійшли в Чорноводу. Його люди билися за вас, убивали ваших ворогів, горіли за вас у вогні. Так, острів Клішня слабко укріплений, утримується жінками, дітьми та змарнілими старими. Але чому? Бо їхні чоловіки, сини та батьки загинули на Чорноводі — ось чому. Загинули на веслах або з мечами у руках. Під нашими корогвами. Пан Аксель пропонує напасти на домівки, які вони лишили позаду, зґвалтувати їхніх удовиць і вирізати їхніх дітей. Хіба простий люд острова Клішня — зрадники?

— Зрадники! — наполягав пан Аксель. — Не всіх людей Кельтигара вбили на Чорноводі. Кількасот потрапило до полону зі своїм паном і зігнуло коліна разом із ним.

— Так, разом із ним, — повторив Давос. — Бо вони — його люди. Його присяжні слуги. Хіба можуть вони вчинити інакше?

— Завжди можна вчинити інакше! Вони могли б відмовитися схиляти коліна. Дехто так і зробив, і за це загинув, але загинув чесним та вірним!

— Люди на світі є різні. Одні сильніші, інші слабші.

Давос відчував, що відповідь вийшла непереконлива. Станіс Баратеон мав залізну волю, не розумів і не пробачав слабкості ані собі, ані іншим. «Я програю цей двобій» — у відчаї подумав цибульний лицар.

— Обов’язок кожного — лишатися вірним істинному королю, навіть якщо його пан та господар ухиляється від значкової присяги і наказує інакше, — оголосив Станіс голосом, що відкидав усілякі суперечки.

Раптом на Давоса накотила непереборна, відчайдушна зухвалість, що межувала з безумством.

— Як ви лишилися вірним королю Аерису, коли ваш брат підняв корогви на бунт? — розпачливо кинув він, легковажачи власним життям.

Впала тиша. Усі стояли уражені, аж доки пан Аксель не заверещав, висмикуючи з піхов кинджала:

— Зрада! Він ще сміє докоряти вашій милості просто у обличчя…

Давос чув, як скрегочуть зуби Станіса. На лобі короля напухла товста синя жила. Їхні очі зустрілися.

— Ану приберіть ножа, пане Акселю. І залиште нас.

— З ласки вашої милості я бажав би…

— З ласки моєї милості я бажав би, щоб ви звідси зникли! — перервав його Станіс. — Забирайтеся з моїх очей і пришліть мені Мелісандру!

— Як накажете. — Пан Аксель запхав кинджала до піхов, уклонився і заспішив до дверей, сердито тупаючи чобітьми.

— Ти завжди зловживав моєю до тебе зичливістю, — суворо дорікнув Станіс Давосові, коли вони лишилися наодинці. — Ось візьму, перемитнику, і вкорочу тобі язика, як укоротив пальці!

— Я є повік слугою вашої милості. Язик мій теж належить вам. Чиніть із ним, як забажаєте.