Розділ «Борва мечів»

— Ваша милосте, — мовив пан Аксель, — з вашої волі та наказу я привів цибульного лицаря.

— Бачу.

Станіс мав на собі сірого вовняного каптана, темно-червону делію, простого чорного шкіряного паса з мечем та кинджалом. На його чолі лежав червоно-золотий вінець із зубцями у подобі язиків полум’я. Побачивши його обличчя, Давос аж заціпенів: король, здавалося, постарішав років на десять від того дня, коли Давос лишив його у Штормоламі й вирушив на Чорноводу — битися у битві, яка їх знищила. Коротко підрізану бороду короля переплітали сиві волосини; тіло змарніло трохи не на пуд ваги. Надто тілистим король Станіс не був ніколи, та зараз під шкірою в нього гуляли гострі, мов списи, кістки, що, здавалося, от-от вирвуться на волю. Навіть королівський вінець видавався надто великим для його голови. Очі скидалися на сині ями у глибоких западинах; обличчя не ховало обрисів черепа.

І все ж коли Станіс побачив Давоса, його вустами пробігла квола посмішка.

— Бачу, море повернуло мені мого лицаря риби та цибулі.

— Повернуло, ваша милосте.

«А чи знав він, що тримає мене у в’язниці?» Давос став на одне коліно.

— Підведіться, пане Давосе, — звелів Станіс. — Я скучив за вами, добрий лицарю, бо потребую доброї поради. Тієї, якої завжди чув від вас. Отже, скажіть мені чесно і відверто: якою є кара за зраду?

Слово важко повисло у повітрі. «Тяжке слово, страшне» — подумав Давос. Чи не просили його зараз засудити свого сусіда по підземеллю? А може, себе самого? «Королі знають належну кару за зраду краще, ніж будь-хто з людей.»

— Зраду? — вичавив він із себе.

— Як іще ви назвете виклик вашому королю і спробу вкрасти його законний престол? Питаю вас знову: якою є кара за зраду згідно закону?

Давос не мав іншого вибору, окрім відповісти:

— Смерть. Кара за зраду — страта на горло, ваша милосте.

— Завжди і усюди. Я… я не жорстока людина, пане Давосе. Ви мене знаєте. Вже багато років. Не я вигадав цей закон — так було завжди, від Аегонової доби й раніше. Даемон Чорножар, брати Тойни, Король-Стерв’ятник, великий маестер Гареф… зрадники завжди платили життям… ба навіть Раеніра Таргарієн. Вона була дочкою одного короля і матір’ю ще двох, але загинула смертю зрадниці за спробу відняти корону в свого брата. Бо таким є закон. Закон, Давосе — то не пуста жорстокість.

— Так, ваша милосте.

«Він говорить не про мене.» Давос на мить відчув жаль до людини, яка лишилася у його цюпі в цілковитій пітьмі. Він знав, що мав би тримати язика за зубами, але втома і тривога далися взнаки, і самі собою на волю вирвалися слова:

— Князь Флорент не чинив зради, володарю.

— Невже серед перемитників побутує якесь інше слово для того, що він учинив? Я зробив його Правицею, а він побіг продавати мої священні права за миску кулешу. Він навіть обіцяв віддати їм Ширену! Єдине моє дитя він хотів віддати заміж за байстрюка, вродженого від кровозмісу!

Голос короля кипів придушеним гнівом.

— Мій брат мав хист викликати в людях вірність. Навіть у ворогах. При Перелітку він виграв три битви протягом одного дня, привіз князів Грандісона та Каферена до Штормоламу як бранців і повісив їхні здобуті в бою корогви у трапезній. Білі сарни Каферена заплямувалися кров’ю, а сплячого лева Грандісона трохи не розірвали навпіл. Та бранці сиділи під тими корогвами усю ніч, пиячили і бенкетували з Робертом. Він навіть запросив їх полювати разом. Побачивши, як вони утрьох кидають сокири у дворищі, я сказав братові: оці люди хотіли віддати тебе Аерисові на спалення, а ти даєш їм сокири до рук. Але Роберт лише сміявся. Я б укинув Грандісона та Каферена до ями, а він зробив із них собі добрих приятелів. Згодом князь Каферен загинув при Ясенбродському замку від руки Рандила Тарлі, воюючи вже за Роберта! Князя Грандісона було поранено на Тризубі; від тієї рани він за рік помер. Мій брат зумів заприязнити їх до себе, заслужити їхню любов. А я, здається, надихаю людей лише на зраду. Навіть власних кревних родичів. Брата, діда, братів у перших, дядька дружини…